Читати книгу - "Я, Богдан"

невійни, ладен був бачити в мені лиш одного з козацьких ватажків, може хитрішого за інших, мудрішого в військових вигадках, видатного аж так, що можна ним похвалитися й перед іноземними послами, які знай товклися при дворі, спостерігаючи за марною змаганиною короля з шляхтою, кожне з яких тягло в свій бік.

Мене запрошено до Кракова. Не до короля й не до канцлера, бо ж знали вони, що з козаком не зладять. Козак як той кінь у дикій болі: куди схоче, туди й скаче. Хотіли поскромити козаків бодай видовищем смерті, тож кликали нас в імення самого короля Владислава на погреб королеви Цецілії Ренати, кликано ж саме сотника Хмельницького з полусотнею козаків, і в цьому була запорука недоторканності моєї й заповідь якихось пригод для козацтва — річ привабливіша, ніж нидіння під хижим оком старого Конецпольського і його попихачів. Тоді я вже відчув привабливість свого трибу життя, коли надовго відлучався з Суботова, а тоді несподівано з’являвся там, щоразу застаючи одміни у всьому молодому і жвавому, такі приємні моєму старіючому серцю. Варіпава обіцяла розстання з Суботовом, і я залюбки згодився з тою розлукою, зготовився в далеку путь, взяв з собою вірних своїх джур Демка й Іванця і вирушив понад Дніпром, туди, де був не раз і не двічі, звідки не мав сподіватися ні на що добре, а тільки на лихе. Демко й Іванець прибилися до мене в час моїх вискоків на море. Приліпилися, вибуваючи молодим своїм нюхом мою будущину, так міцно, що й не відліпиш. Коли б хотів одігнати від себе, то й не зумів би. Приліпилися навіки. Як молоді воли, вперті й дурні, хоч і з доброго козацького роду обидва. Меткі, обурливо молоді, мордаті, аж страх брав, але спритні в услузі і в мові світській управні. Так узяв я їх з собою до Кракова, і вже відтоді стали моїми нерозлучними супутниками й помічниками, і, може, все добре й лихе йшло не від самого мене, а й від них.

Перемірював Україну вже вкотре тими самими шляхами, де колись, ще безвусим підкозаком, мандрував. то сюди, то туди під рукою батька свого, сотника козацького. З Чигирина до Корсуня через Смілу, далі на Білу Церкву, Паволоч, Любар, Острог, Дубно, звідти через Броди до Львова, а вже звідтам на Замостя й Варшаву. їхав цього разу поволі, без обов’язку, на запросини, а колись то все було в поквапі, у суворому військовому строї, назустріч битвам або сутичкам, коли не знаєш, на життя чи на смерть ідеш, і весь здригаєшся в передчутті неминучого, але водночас груди тобі повняться гордощами, бо ж ти лицар, в тебе тверда рука і плечі наливаються тяжкою силою, і око твоє зірко вистежує орду на Чорнім шляху, і зготовлений ти заступити собою і всю цю землю, і людей на ній, жінок, малих дітей, немічних старих і все живе й ростуче. Бачив тоді цілі села без чоловіків, забраних у ясир, побитих, порубаних, бачив безліч удів, дівчат на виданні, що ніколи не будуть видані й оддані, передчасно став розуміти жіночу жагу невтоленну і спізнав любов затаєну, крадену, гріховну. Йшли тоді без перепочинку, не зупиняючись, ішли вдень і вночі, коли звечора вступали в якесь село чи містечко, то вночі ж ішли далі, і молоді вдови виходили нам назустріч на білі стежки, в левадах і в берегах і віддавалися мовчки, жадібно, хапливо й полохливо, тільки лиця їм біліли, мов ті стежки, і ми цілували ті лиця, а тоді мчали далі, не спитавши імені, — і ні слова мовленого, ні зітхання, ні спогаду. Скільки й живе Україна — повно в ній удів, так ніби записано в книгах віщих навіки бути їй удовицькою землею. Жорстоке життя!

Пил доріг, гострий запах нічних трав росяних, місячний пил, кінський піт, і піт людський, і Людська знемога й безнадія. Ніколи не знали ми тоді, куди їдемо, куди нас ведуть, де ми сьогодні, а де будемо завтра, хтось нас завжди вів, хтось знав, а ми не знали нічого, безжурні, як вітер, як трава і вода. Благословенне незнання молодості.

А взимку, коли ночували в теплих хатах, натоплених соломою, жінки виводили нас у сніг, неодмінно в сніг, на мороз, під таємниче мерехтіння зірок, може, щоб зітхання їхні долітали до Бога? Щоб порятував він їх від самотності, бо коли жінки самотні, вони мовби нагі. Кожен може їх узяти.

Сумне видовище.

Було щось нестатечне в тому тяжкому запамороченні, та водночас гріховна любов ця й підносила тебе, надавала певності, вливала мужність у твою кров, і ти вдячний був тим добрим і ласкавим жінкам за їхню добровільну пожертву. Нам здавалося, що ми рятівники землі рідної, а насправді рятували ту землю не козаки, а завжди тільки жінки. Завжди рятували її і рятуватимуть. Оті непомітні, нещасні, зовні слабі й безсилі жінки, які вимушені були жити між двома вогнями навіть тоді, коли здавалося, що кожен має конче прилучитися до того або того війська і стріляти, боронитися, нападати, долати ворога. Стріляли з обох боків, стріляли запекло й жорстоко, металися туди й сюди, а жінки були посередині, приречені на непорушність, приречені стерегти й берегти дім, дітей і землю, кинуті в вічний вогонь. В цім страшнім світі то була найтяжча доля, і ніхто, здається, й не зауважив того, ніхто не склав ні пісні, ні думи про жіночу долю, ні слова, ні згадки.

А вже коли я пройшов свою земну путь і викінчив усі справи, обмислював усе содіяне, то подумалося: що могли б сказати про мене жінки? Про львівського новіція з єзуїтського колегіуму, про підкозака й козака, про королівського придворного, про писаря, сотника, хуторянина й гетьмана преславного — що б могли розповісти?

Однак найбалакучіша половина роду людського мовчить. Наговорившись за життя, жінки по смерті завжди мовчать. І завжди виявляються поряднішими за чоловіків, у яких уста розверзаються лише по смерті. Шкода говорити!

З цими молодими бевзями Демком та Іванцем не перемовишся словом про те, що тисне на серце. На кожне скивування головою навперестриб; «Пане сотнику! Пане сотнику!» Мовби немає в мові людській більше слів, окрім цього сотника, Голови їхні мов хати, обставлені товстими глиняними стінами, крізь які не проб’ється ні дощ, ні вітер, ні сніг, ні Божа благодать. Не може в цих головах проблиснути передбачення того, що буду я великим гетьманом, що один з них стане генеральним осавулом, а другий дошкребеться навіть до гетьманської