Читати книгу - "Іван Сірко, славетний кошовий"

Віднедавна характерник Сірко почував на серці неспокій, тривога муляла йому душу. Звідкіля вона взялася? Чи не Чорнопліт, бува, став її причиною? Але чому він мав би вболівати за недруга? Ні, щось інше нуртувало в Івані лихим передчуттям. Тільки що? Не відчував наближення ворога, зате був певен, що небезпека зачаїлася десь поряд…

Ясної погожої днини, коли людина найменше сподівається біди, Сірко, а з ним усі інші козаки, діждали-таки лихої звістки. Полудневої пори в січові ворота вихором увірвалися козацькі пластуни, щось тривожно вигукуючи на ходу. Ще не розібравши їхніх голосів, Сірко, втім, виразно почув внутрішній голос: лиха напасть загрожує його родині! Козацькі пластуни, зіскочивши зі змилених коней, і справді оголосили жалючу, як дика кропива, вість:

— Татари мчать на Мерефу!

* * *

Про першу битву Івана Сірка не написав жодний український історик. Чи не тому, що небагатослівні козацькі літописці скупі на спомини про відсічі татарських набігів? А чи тому, що правда про найперший вияв Сіркових здібностей розвіяна чорними згарищами лихоліть та похована попід непробивною байдужістю невдячних нащадків? Або, можливо, через те, що до блиску величної слави одного примішався відблиск ганьби іншого? Либонь, оповіді про першу січ характерника Сірка, як і про її винуватця, старанні козацькі літописці не зберегли свідомо. Адже виною всьому була страшна зрада… Не було серед козацтва звичаю згадувати в письменах зрадників. Мереф’янин Тарас Чорнопліт не заслужив бодай спогаду на сторінках героїчної історії. І тільки в перемовинах поміж тими, хто гаразд знає минуле, його й досі поминають осудливо на пересторогу іншим віки-вічні…

Натравивши татар на рідні терени, зрадник-Чорнопліт думав цим відкупитися від бусурманської неволі, позбутися налигача на шиї. А потім анітрохи не мучився докорами сумління… Три роки тому Чорнопліт поховав у сиру землю згорілих заживо батьків, спопелілих поночі у власному домі, який запалила блискавиця (а чи заздрісна рука). Відтоді в Мерефі він уже не почувався своїм. Не було тут у нього анічогісінько: багатий спадок безжально понищив лютий вогонь. Дарма, що хресний Михайло Діброва щедро відпаював йому півхати: «Що моє, те й твоє, з часом набудеш і власного кутка». На ці слова Чорнопліт лише криво ошкірився: «Своє подаяння тримайте для улюбленого похресника. Сіркові якраз впору халабуда, що ось-ось завалиться. А мені тут нічого робити».

На свіжій могилі батька й матері Тарас Чорнопліт зрікся рідного краю, незлюбивши всіх, хто зостався жити на мерефській землі. Лютою ненавистю сповнився до тихих ошатних домівок за тинами та перелазами, заквітчаними мальвами. Тому-то шмат батьківського поля, припорошеного попелом од пожежі, за безцінь продав сусідам. Як старе безплідне дерево, викорчував зі свого серця засіяну рідними любов… Відтак тепер йому не жаль було кинути недругам на поталу ненависну Мерефу. Потайки Чорнопліт утішався такою помстою — не комусь одному, а всім краянам нараз. Але зрада хоч і порятувала йому життя, на віки вкрила великою ганьбою ім’я його роду.

* * *

Хоч і недовгим був час миру та злагоди, а все ж мереф’яни звикли до спокою: не доймали їх ніякі незвичні напасті, не тривожили розмірену працю напасники. Та недарма мовиться: коли біди найменше дожидаються — вона тут як тут. Не спить, не дрімає, не гає ні хвилини… Та ще й одна, як відомо, не ходить. І от, побратавшись зі зрадою, навертає чорний рій лиха на тихі простори…

Полуденної пори втомлені працею та літньою спекою женці, підкріпившись чорним хлібом та кашею з потовченим салом і часником, умостились на короткий спочинок, щоби набратися сили від матінки-землі й продовжити жнивування до вечора. Вдивляючись у погідний купол небес, не затьмарений жодною хмаринкою, завмерли вдоволені щедрим урожаєм хлібороби. Не перемовлялись між собою, дрімливо принишкли посеред стерні чи на межах, цінуючи малу хвилю спокою та слухаючи перегуки потривожених перепілок, які, не вгаваючи, скаржилися на свою долю у сподіванні, що добрі люди залишать-таки клин бороди перепілчиному родові. Сірі пташата розбігалися поміж стернею, розчулюючи серця потомлених женців.

Перепілонька біла,

Де ж би тепер сиділа?

Нема жита, ні пшениці

На господаревій нивці…

Почувся журливий наспів. Це Софія, вгледівши, як перебігла повз пов’язаний снопик дрібна пташка, піснею висловила свою тривогу.

«Піть-пітьом!» — долинув жалібний зойк у відповідь, а за ним… голосно і лячно забили на сполох дзвони мерефської церкви. Зморені люди вмить посхоплювалися з місць. Прикипівши поглядами до курного шляху, занепокоєні женці ще звіддаля побачили: на Мерефу мчали татари. Умлівіч погідний день обернувся на пекло. Від поля з криком бігли нажахані люди, деякі — зі серпами у руках, так, як і були коло роботи, розліталися, наче мурахи, хто куди, аби вберегтися від удару чингала або неволі. А татари, підостроживши коней, мчали вперед, із диким криком та галайканням кинувшись навздогін. Передчуваючи щедру здобич, ординці вже подумки раділи скарбам та полоненим, яких поженуть як уярмлену худобу, на невільничі ринки. А золотий цвіт полів ламався, падав, волочився під копитами вершників, які чорним воронням зліталися на скору поживу.

У мереф’ян, проте іще жевріла надія на порятунок. Нажахані втікачі чимдуж бігли до церкви. Зведений руками старих козаків храм у мить чорного розпачу видавався їм надійним прихистком, здатним уберегти від біди. Намарне п’яний від самого рання дяк, розчепірившись на воротах храму, намагався перепинити людей, горлаючи:

— Изидітє от стен, даби враг нє разрушил святой обітєлі!

Люди чули його лемент, але не зважали. Смертельна небезпека гнала їх до святині. Дмитро Половець, дужою рукою відтрутивши дяка від воріт, розчинив їх навстіж:

— Жінок та дітей ховайте до церкви, а чоловіки ставайте в оборону!

— Дмитре, а ти?! А як же ти?! — Марія Половчиха, як розгублене дитя, вчепившись рукою за сильне плече чоловіка, боязко зазирнула йому в очі.

— Та не стовбич тут, жінко! Ховайся швидше! — Дмитро Половець вперше в житті спересердя відтрутив від себе жінку.

Марія, зіщуливши плечі, подалася за Софією та всіма іншими до церкви. А Дмитро, окинувши поглядом її змалілу постать, враз відчув докір сумління, нібито зробив щось неприпустиме. Йому стало невимовно жаль, що він, не добираючи слів, нагримав на дружину:

— Маріє! — гукнув навздогін, силкуючись перекричати довколишній гамір.

Жінка рвучко озирнулась на його голос, шарпнулася, спробувала вирватися з юрби, як ото, буває, знеможений потопельник ураз вигулькує з високої