Читати книгу - "Нова стара баба"

Приїхала й Ізабелла, така ж легка, як і в ті чобітні роки, з усиновленим хлопчиком, уже молодим чоловіком, гарним та вихованим. Вона нарешті позбулася того ката, котрий примусив її до шлюбу через погрози, й із сином переїхала до Новосибірська. Її чоловік напився (певно, що замало), схопив рушницю, пішов у лісові хащі, там і помер, замерз. Вовки, а може, й родичі Блоховця обкусали йому пальці на руках.

Вона, як і раніше, подобалася чоловікам, особливо з творчої тусовки нареченого, була тією самою медоволосою білявкою, тільки от в очах уважна людина могла прочитати її трагедію. І задихнутися, захлинутися від схованих там болю та втоми.

Зойка влаштувала молодятам сюрприз: вона домовилася, що Чортове колесо працюватиме тільки для нас, майже вночі, київські травневі ночі – ніжні та прозорі; одне коло кататимуться молодята та фотограф, інше – тільки гості, загалом атракціон буде у нашому розпорядженні протягом години.

Наталя знищила усі знімки, котрих мені дуже шкода, бо каруселі, якими б ми нещасними не були, вселяють у нас надію, молодість та грайливість. На тих знімках Наталя та Непотріб виглядали осяйними. Мені дуже хотілося, щоб це бачив Славік, якщо йому не судилося побачити щасливу реальність.

Усім було зрозуміло: життя молодих не складається. Непотріб не працював, принаймні спочатку він хоча б робив вигляд, бігав на Головпоштамт, буцімто за важливими листами, постійно щось писав та розкладав аркуші в папки з написами: «Літо в Ялті», «Пригоди одного розпеченого дня», «Крадії». Він говорив, що папки містять геніальні сценарії, до котрих ще ніхто не доріс. У цьому він був правий; коли я полізла в одну з папок, погортала аркуші, то зрозуміла тільки одне: це були вирізки з газет, картонки, аркуші, вкриті карлючками, та білий папір.

Наталя важко переносила вагітність, у неї набрякали ноги, моїй дівчинці постійно хотілося газованої води. Я зглядалася на неї («м’якотіла шмарклежуйка»), бігала до автоматів за газировкою. Зойка потім люто напускалася на нас, але й сама інколи приносила малій екзотичний на ті часи «Тархун». «Два глоточка, не будь такой дурой, как твоя мать, ты уже как чёртов кит, скоро начнёшь пускать фонтаны».

Наталю потроху допускали до іноземців, а ще вона брала додому переклади. Технічні, медичні, важкі, сповнені незнайомої термінології. Наталя зашивалася. Якось вона попросила Непотреба допомогти:

– Слухай, ти ж закінчив англійську спецшколу, ти можеш допомагати мені з простими перекладами, за них також непогано платять, наприклад, візьми цей детектив!

– Ти сказилася, женщіна? Нє жуй мої нєрви. Я не займатимусь цим сміттям, я не на те вчився, це не моє призначення. Я тебе просив то все взвалювати на себе? Ні! Тобі варто вчитися бути легкою, ти заважка. Краще подумай, чим ми пригощатимемо Сашу та Вєню, вони прийдуть увечері. Вєня має виходи на «Ленфільм», якщо виговорить – у мене буде інший рівень, мала!

Зойка щодо цього висловлювалася безжальним чином: «Да куда он пролезет, этот вшивый подснежник? Куда он пробьётся? Писатель. Сценарист. Оно даже имя своё грамотно написать не умеет, ёп-папало-ногу».

Було багато різноманітних «саш» та «вєнь», усі вони обіцяли допомогти пробитися. Кожен мав корисні зв’язки, дядя – оператор на «Мосфильмі», тьотя – гримерша на Одеський кіностудії, актори, режисери, провідні сценаристи, коханки провідних сценаристів та решта не менш впливових людей.

Наталя виставляла на стіл арахіс у цукрі, «Пікову даму», викладала посольську шинку, московську ковбаску, салямі, фігурно нарізала сир; у нашому домі завдяки Зойці завжди був коньяк та якісний портвейн, обов’язковий «Ризький бальзам», була й горілка, якраз на випадок голодних, ненажерливих приятелів Непотреба.

Зойка відразу відмовилася допомагати Непотребу (а він наполягав, щоб вона діставала різноманітні забаганки для «умаслення та підмазування» численних «саш», «вєнь» й інших зв’язкових), про що заявила Наталі, котра плакала та просила. Зойка заявила: «Чтоб я тебя такой больше никогда не видела, утрись, соплячка, не девка, а крольчиха красноглазая!»

Він забігав додому, приносячи на волоссі та одязі міцний цигарковий дим, Наталя бухикала, однак терпіла. Вона ще сподівалася, що все владнається. Звідки у нас, жінках, оселяються ті марні сподівання?

Одного разу їй зателефонувала котрась із «саш» та повідомила, що «Твой крутит с одной актрисулей, у неё столько связей! Ты не злись, киця, он хочет пробиться, а ты приземлённая, его не понимаешь. Кстати, чтоб ты там не думала, а у них всё серьёзно».

У них дійсно було серйозно й дуже, Непотріб підхопив трипер, додому він його не приніс тільки тому, що його перехопила Зойка та відправила у відповідний диспансер на Саксаганського до лікаря Кауфмана, котрий примовляв: «Главное, чтоб у вас ничего не отпало, остальное откачаем, оживим».

Зойка тишком-нишком змінила усю постільну білизну, рушники та халати. Наталя про все це дізналася постфактум.

Народжувала Наталя у першому пологовому, звичайно, під наглядом Зойчиних знайомих. Народжувала важко, з розривами, як не старалися цього уникнути акушери, але Славік мав 4 200 ваги та 55 сантиметрів зросту.

«Монументальне таке малятко», – сказав завідувач відділення у відповідь на Зойчине запитання, яке вийшло немовля.

Зойка відразу відкрила малятці книжку в Ощадному банку, щоб ощасливити наше дитятко на повноліття. Вона хотіла подарувати Наталі «жигуль» (на машину накопичувала вже давно, тримала на контролі черги, але собі купити не наважувалася), однак притримала коней. Мабуть, розуміла, що спочатку треба переправити в забуття Непотреба. І відчувала, що це не за горами.

З появою Славіка (до речі, ім’я він отримав на честь страстотерпця В’ячеслава Чеського, іменини якого святкувалися акурат 17 березня, Зойка спочатку запропонувала ім’я Павло (також були святці), але потім згадала нещасного Корабльова та змінила думку), Наталя закрила квартирну ресторацію – «саши» та «вєні» миттєво зникли.

Наталі подобався пафос цього імені. Слава! «Звучить наче салют у День Перемоги», – втомлено промовляла породілля.

Пологи Наталю добили, я чула, як вона говорила одній юній полохливій медсестричці:

– Чоловіки. Один ламає тобі целку, інший при народженні дориває решту, ось так і жити далі – як рвана кишеня.

Медсестричка джеркотіла:

– Ви не хвилюйтеся так, вам усе акуратненько там зашили, Іван Михайлович робить тонесенькі стежечки, ви й не помітите.

– Я туди не так часто лажу, щоб помічати, – зауважила Наталя.

Стосовно розриву з Непотребом Наталя прийняла рішення, коли зрозуміла, що її ангажують до проведення московської Олімпіади. Роботи намічалося багато, виглядати потрібно було першокласно: доглянутою, спокійною та щасливою. Якщо Славіка вона могла вгамувати та й