Читати книгу - "Second life (Друге життя)"

— Кому?

— Богові.

— Що саме?

— Тримати людей у сліпоті…

— Ніхто нікого не тримає. Кожен настільки сліпий, наскільки він таким хоче бути.

Обиватель, отримавши первинну інформацію про Бога у вигляді стародавньої казочки, проковтує її, навіть не намагаючись попрацювати своєю сірою рідиною, аби глибше зрозуміти Бога. Люди мають потребу в Бозі. Різною мірою, свідомо чи підсвідомо, все своє життя чи на певному етапі — але всі. Потреба в Бозі, як у їжі. Однак замість того, щоб приготувати собі їжу, пожертвувавши на це свій час і свою працю, вони просто з’їдають те, що приготували інші — фаст фуд[40] або заморожені продукти. Так легше і смачніше. Не треба напружуватися: тільки простягни руку і відкрий рота, пожуй і проковтни. Як на причасті. Люди ковтають шматочок хліба, вмочений у вині, і думають: все, я вже очистився. Як і тисячі років тому, вони досі вірять у магію. А магії нема. Є матерія в найрізноманітніших формах. Обиватель ледачий. Він не хоче працювати над пізнанням Бога. Але при цьому хоче регулярно вживати Бога: як там у вас на причасті: «їж тіло моє, пий кров мою». Насправді пізнання Бога — це тяжка інтелектуальна й емоційна праця…

Серафим явно вже втомився. Просто на Артемових очах він старів… А Артем, навпаки, відчув приплив енергії:

— Не згоден із тим, що люди не намагаються пізнати Бога. Скажімо, фізики-теоретики… Я знаю точно, що вони постійно думають про Бога, а точніше, про те, чи потрібен їм Бог, щоб пояснити творення світу, коли з нічого виникло щось…

— Знаю, знаю… Ти був членом товариства теоретичної космології в університеті… Але я не про науковців. Я про звичайних людей, — заперечив Серафим.

— Гаразд, приймається. Тоді інший приклад: російські письменники… «Богоискательство» — одна з головних тем російської класичної літератури. І якщо її досі читають, значить, і обиватель має потребу розібратися в цих питаннях.

— Так вони Його пізнали? — спитав Серафим.

— Я не знаю. Це я тебе хочу спитати: так вони Його пізнали?

Серафим розсміявся.

— На тому рівні знань, які існували в дев’ятнадцятому столітті, можливо, вони дуже наблизилися до Його розуміння. Але люди в двадцять першому столітті мають змогу глибше зрозуміти Його суть. Для цього є всі передумови.

— Які?

— Наука. Насамперед математика, теорія лінгвістики і, звичайно, теоретична фізика.

— Ну, тоді я пас. У жодній з цих галузей я не є профі.

— Ні, ти не пас. Ти далеко не пас, хлопче. Ти дуже цікавий об’єкт для спостереження. Інакше я б з тобою тут не панькався.

Артем подивився на Серафима. Той був дуже серйозний. Тільки тепер Артем розгледів маленькі деталі на його обличчі, зокрема дрібні зморшки навколо очей. Не такий він молодий і безтурботний, яким здавався.

— Матерія вічна, це факт. Але невже матерія настільки вічна?

У цей момент Артем знову відчув потужний поштовх усередині, його неначе вивернуло, він відчув удар, сильний, однак, як і все в потойбічному світі, безболісний. Артем знову втратив свідомість.

…Коли він оговтався, Серафим, як і минулого разу, подав йому руку, допомагаючи звестися на ноги.

— Що це було?

— Електрошок. Я ж казав, вони намагаються тебе повернути назад, — усміхнувся Серафим. Це знову був молодий цинічний чоловік, а не старий, як світ Серафим.

— Але ж перший раз давно вже був… Моє тіло там, на землі, за цей час уже охололо! — здивувався Артем.

— Помиляєшся. Між тим і цим ударом минуло кілька секунд. За земним часом… Я ж тобі казав, що тут час біжить інакше.

— Як саме?

— В 1921 році було відкрито явище розширення Простору у Всесвіті, що розширюється. Ти повинен це зрозуміти як член товариства теоретичної космології.

— Ясно… — розгублено промовив Артем.

Він і справді був членом товариства теоретичної космології протягом кількох років, однак для нього це була радше снобістська, аніж пізнавальна, акція. Туди входили найкращі представники світової наукової думки, інтелектуальна еліта, світила та їхні послідовники. На засіданнях обговорювали питання творення Всесвіту, теорії Великого вибуху, чорних дір, сингулярності. Відвідувати це товариство в Оксфорді для не-математика й не-фізика було все одно, що веслувати щоранку в Гарварді по знаменитому університетському канальчику: це був найкоротший, а отже, дуже популістський шлях стати інсайдером[41] у найпрестижнішому університеті світу.

— Хочеш повернутися? — Серафим зазирнув йому в очі.

Артем здригнувся. Він не відразу зрозумів, про що мова.

— Куди?

— В своє перше життя. Земне життя.

— Ще не знаю…

Артем після попередньої розмови сказав би радше «ні», аніж «так». Перспектива пізнати Бога, яка перед ним несподівано постала, була аж надто спокусливою. Що може бути важливішим? Робота? Девелоперські проекти? Це просто жалюгідно. Любов? Пристрасть? З погляду потойбічного життя, вони видаються нікчемною формою інфантилізму. А більше нічого й не було в його житті, про що можна було б шкодувати.

Серафим неначе прочитав усе це з його обличчя. Ні, без ніяких «неначе», він і справді просто зчитав цю інформацію з Артемового обличчя.

— Тоді ходімо, — сказав він. — Помаленьку, не поспішай. Є ще один шанс. Усе ще можна змінити…

Вони помалу спускалися з великого горба. Серафим вів Артема під руку, як старого немічного діда. Артем відчував велику слабкість у ногах і тому не опирався пропонованій Серафимом допомозі.

Опинившись унизу, Серафим стрепенувся, неначе від звуку мобільного телефону, якого у нього не було. Він відпустив Артема і зазирнув у свій фолдер, який тримав під рукою.

— Мені треба бігти, — сказав він занепокоєно. — Бабульки зібралися на мітинг протесту. Хочеш зі мною? — І, не дочекавшись відповіді від ослаблого Артема, продовжив: Знаю, хочеш. Тільки роби вигляд, що ти один із нас, добре?

Артем безсило кивнув. Другий електрошок на нього подіяв набагато сильніше, ніж перший, забравши в нього велику частку енергії. Але при цьому Артем, почувши Серафимову пропозицію, був добряче заінтригований. Він радо погодився, адже це можливість потрапити у чужий файл, чи фолдер, чи як його там… Словом, у чуже потойбічне життя.

«Бабульки» — а насправді це були не обов’язково дуже старі жінки, багатьом перейшло лише десь за шістдесят, — чистенькі, акуратненькі, з перманентом на голові, — зібралися в приміщенні, схожому на зал для святкових обідів, презентацій та урочистостей, який у сучасних українських церквах Північної Америки розташовується в підвальному поверсі. Великий зал, такий собі совєцький клуб, але без вікон і з інакшою «наочною агітацією».

Зал був переповнений. Серафим вийшов на сцену. Своїм зовнішнім виглядом і манерою поводитися він явно дисонував із присутніми.

Деякі жінки були розгнівані, деякі розгублені. Більше було розгублених. На їхніх