Читати книгу - "Робінзон Крузо"

— почав я міркувати, — де зараз твої приятелі-моряки? Хіба не одинадцятеро вас сиділо в байдаці? І де ж тепер десятеро з команди? Чому ніхто не врятувався, окрім тебе, чому ти мусиш вештатися тут одинаком?» Я поглянув на море і збагнув: нема такого зла, що не несло б у собі хоч часточку добра.

Пригадалося також, як непогано я облаштувався на острові, а цього б не сталося, якби корабель дивом не зацілів (шанси ж його були тисяча до одного)! Що б я робив без зброї, без набоїв, без реманенту, без одягу й намету над головою? Та все одно мене не полишали сумні думки про цілковиту самотність на безлюдному острові. Я почну життя спочатку, і нехай усе буде так, як має бути. За моїми підрахунками, я опинився на страшному острові ЗО вересня. Сонце стояло в мене просто над головою, і я приблизно підрахував, що перебуваю на широті дев'ятьох градусів двадцяти двох мінут на північ від екватора.

Через десять-дванадцять днів мені спало на думку, що я швидко втрачу лік часу, коли в моїх запасах скінчиться і папір, і чорнило, і пера. Я не знатиму, коли будень, а коли свята неділя. Тому я відпиляв дерев'яну дошку, прибив її на хрестовину і вкопав на березі, куди мене вперше викинула хвиля. На дошці я викарбував напис: «У цьому місці я ступив на берег 30 вересня 1659 року».

На товстій палі хрестовини, де кріпилася дошка, я щодня ножем карбував зарубку. Кожна сьома зарубка була довшою, ніж інші, і таким чином я вів свій календар, відраховуючи тижні, місяці й роки.

Ще одне призабув: на кораблі з нами мешкали двійко котів і собака; про їхні видатні пригоди я розповім свого часу. Котів я перевіз на острів на плоті, а собака сам стрибнув із корабля у воду й доплив до берега того ж таки дня, коли я доставляв на берег свій перший вантаж. Багато років поспіль він вірою і правдою служив мені. Мені не треба було нічого, що він готовий був уполювати для мене; мене не радувало його мовчазне товариство — понад усе я хотів, щоб собака заговорив до мене. На жаль, він не вмів говорити.

Згодом серед речей, врятованих із корабля, я знайшов дрібниці, котрі спершу вважав не надто потрібними. Серед них були пера, чорнило, папір, що належали капітанові, старпому та теслі, а також кілька компасів і математичних приладів, підзорних труб, карт, книжок із навігації, — усе це я зібрав докупи, ще не знаючи, знадобляться вони мені чи ні. Поміж цих речей було також три Біблії, котрі мені прислали з Англії, кілька португальських книжок, а ще декілька молитовників. І доки мені вистачало чорнила, я вів охайні записи. Коли ж чорнила забракло, я не зміг продовжувати — не знайшов жодної рослини, з якої міг би зробити чорнило сам…

А того дня я перебирав подумки речі, які мені були так потрібні, проте яких я не зміг узяти на кораблі: по-перше, великий запас чорнила; по-друге, мені необхідна була гостра лопата, щоб копати, і квадратна шупля, щоб відкидати землю; бракувало голок, шпильок, ниток; кепсько було спати без постільної білизни, та згодом я пристосувався.

За браком реманенту кожна нескладна робота перетворювалася на тяжкий труд. Так я промучився майже цілий рік, заки обладнав свій намет і скінчив огорожу довкруж нього. Палі, які я забивав навколо житла, були такими важкими, що я ледь міг підняти їх, тому рубати їх було неймовірно складно, а ще важче було волочити додому. На першу палю в мене пішло три дні: два дні я рубав і загострював кінці, а на третій день заледве доволік палю з лісу. Для цього придалися залізні гаки, хоча вони й перетворювали роботу на тяжку муку, яка, здавалося, ніколи не скінчиться. Та що за біда мені з того? На безлюдному острові я маю вдосталь часу. Та й що матиму до діла, коли ця важка робота нарешті скінчиться? Блукати островом у пошуках їжі? То я й так майже щодня змушений це робити…Дедалі частіше я замислювався над станом, у якому опинився. Свої міркування я записував — не для когось, хто може опинитися на безлюдному острові після мене, — це занадто неймовірно, — а для того, щоб хоч якось упорядкувати думки. Розсудливість брала гору над відчаєм, я втішав себе, як міг, тож наважився на кожне погане знайти щось хороше, так би мовити, звести дебет із кредитом, щоб хоч трошки втішити себе у цьому жалюгідному становищі. Отже:

Кепсько

Я опинився на страшному безлюдному острові, і жодної надії на порятунок немає.

Я цілком один, відмежований від усього світу, у жалюгідній самотності.

Я самітник, відокремлений від людської громади.

Мій одяг зовсім скоро зноситься.

У мене немає засобів, щоб захиститися від нападу чужаків — людей а чи звірів.

Немає живої душі, з ким можна було б побалакати і вилити свій смуток.

Добре

Я живий, а не потонув, як решта з команди корабля.

Але я сам-один із команди корабля уникнув смерті — Бог дивом урятував мені життя.

Але я не голодую, не гину на голому місці, де немає чим підтримати сили.

Клімат на острові спекотний, тож тут і не потрібен одяг.

Але ж я на острові, де немає хижих звірів — таких, як я стрічав на узбережжях Африки, а що б я почував, якби корабель розбився там?…

Зате Бог милостиво зоставив для мене корабель близько до берега, аби я встиг перевезти стільки речей, що, либонь, мені стане на решту життя.

Якщо підсумувати все добре й погане, стане ясно, що становище моє — жалюгідне, а проте і в ньому є за що дякувати небесам. Отож варто бути оптимістом — у кожній ситуації є і плюси, і мінуси, у кожному підприємстві на балансі завжди щось є у кредиті.

Підбивши баланс власного життя і покинувши щомиті поглядати на море — чи, бува, не пропливає вдалині корабель, я вирішив повернутися до більш нагальних справ — до облаштування власного побуту, щоб зробити його якомога комфортнішим.

Я вже описував своє житло — намет під захистом скелі, огороджений міцним парканом із паль і канатів. Огорожу я можу сміливо назвати муром чи земляним валом, бо ззовні насипав землі завтовшки два фути. А ще згодом, десь років за півтора, між стіною і скелею я настелив перекриття з балок, яке накрив хмизом, щоб захистися від дощу —