Читати книгу - "Аку-аку"

На всьому острові не було жодного струмка, тільки на дні трьох згаслих вулканів утворилися болота і місцями траплялася заросла очеретом вода. Нам доводилося привозити дрова і воду для пиття з вівцеферми Вайтеа, розташованої в горах у глибині острова кілометрів за п'ять од табору. Там ріс невеликий евкаліптовий лісок, а вода текла туди по трубі з колишнього вулкана Рано Арої. Губернатор позичив нам велику, незграбну саморобну баржу, остров'яни підтягнули її до судна, і в тиху погоду ми переправили нею на берег експедиційний джип. Цим ми вирішили питання довозу дров і води.

На острові збереглися залишки давніх доісторичних доріг, а коли додати і те, що управитель ферми звелів розчистити деякі місця від каміння, то на машині ми могли перетяти весь острів, довжина якого становила біля п'ятнадцяти кілометрів.

Патер Себастьян і губернатор допомогли нам роздобути достатню кількість коней і нехитрих дерев'яних сідел. На острові ніхто не ходить пішки, бо тут скрізь повно коричньових, як іржа, і чорних, як вугілля, кусків лави. Каміння місцями так багато, що поміж нього може ступити тільки кінське копито, тому навіть найбідніші остров'яни мають щонайменше по одному скакуну. Діти на острові вчаться їздити верхи, як тільки починають ходити, і ми не раз бачили, як маленькі верхівці, щонайменше по троє на одному неосідланому коні, мчали по рівнині, судорожно чіпляючись одне за одного. Той, що сидів спереду, тримався за гриву.

На узбережжі було багато старих колодязів, майстерно викопаних і викладених. тесаним каменем. Древні жителі острова Пасхи звикли пити напівсолону воду, яку знаходили в підземних джерелах там, де вони вливалися в океан. Тепер біля колодязів збудовано вітряки, що качають цю воду для овець. Тут ми напували своїх коней і брали до табору воду для миття.

Тим часом наш боцман, який був водночас і столяром, змайстрував полички і столи для великого намету, де містилася наша їдальня. Ми закрили всі отвори сіткою, щоб мати змогу спокійно їсти й працювати, бо на острів давно вже завезли мух.

— Треба було б опустити край намету з навітряного боку, — зауважила Івонна, — через сітку летить пилюка.

— Пилюка тут, на цьому острові?

— А ось глянь, — відповіла вона і провела пальцем по книжковій полиці. Там залишився видимий слід.

— Я дуже зрадів. За сотні років так може утворитися товстенний шар грунту! Можливо, робити розкопки на острові Пасхи все-таки варто? Може, саме через те, що тут немає лісу, вітер і негода швидко руйнували гори і, наче снігопад, посилали на вкриту лавовим камінням місцевість цілі хмари дрібної сухої пилюки? Більшість її, правда, зносило в океан, але все ж таки щось залишалося і в траві.

Археологи повернулися з розвідки з цікавими новинами. Вони знайшли залишки древніх кам'яних споруд, які варто було дослідити, бо по них видно, що до прибуття на острів європейців будівництвом займалися люди двох різних культур… Та щоб краще ознайомитися з місцевими умовами, ми вирішили спочатку зробити деякі розкопки в Анакенській долині, поблизу табору, а потім братися за великі земельні роботи.

Вибір упав насамперед на п'ятигранну піч Хоту Матуа і на фундамент хатини, що за формою нагадував човен.

Такі розкопки роблять не киркою й не лопатою, а спеціальною маленькою лопаткою, схожою на кельню. Землю знімають обережно міліметр за міліметром, щоб не пошкодити того, що знаходять у ній. Викопаний грунт просівають через густе сито, так що все цікаве залишається у ньому. Крім того, суворо враховують глибину, бо, звичайно, чим більше заглибишся в землю, тим старовинніші будуть знахідки.

Відразу під дерном лежав кусок кам'яної чаші, а також наконечники від списів та інші гострі предмети з чорного вулканічного скла. Заглиблюючись далі в землю, археологи знаходили куски рибальських гачків з людських кісток і старанно відполірованого каменю. А на глибині фута, поруч з піччю Хоту Матуа, кельня натрапила на якесь каміння. Розчистивши грунт, археологи побачили ще одну п'ятигранну піч, точнісінько таку, як на поверхні. Але якщо верхню піч побудував Хоту Матуа, прабатько мешканців острова, то хто тут жив до нього і готував собі їжу в такий самий спосіб? Остров'яни нічого не розуміли: вони й ті, хто приїздив сюди, вважали, що руїни на поверхні є залишками оселі Хату Матуа, бо він, безперечно, жив на цьому місці. Ще глибше ми знайшли велику кількість уламків рибальських гачків, черепашок, траплялись також кістки, куски деревного вугілля і людські зуби.

Копаючи під нижньою піччю, ми були впевнені, що знаходимось у далекому минулому. Та раптом Білл побачив чудову голубу венеціанську намистину, таку, якими двісті років тому європейці торгували з індійцями. Значить, ми все ще були не глибше епохи перших відвідувань острова людьми нашої раси. Намистина могла бути занесена сюди щонайраніше Роггевеном, отже, ми докопалися приблизно до 1772 року.

Розкривши судновий журнал Роггевена з записом про відкриття острова Пасхи, ми прочитали, що першого остров'янина, який піднявся на борт, було обдаровано двома разками голубого намиста, люстерком і ножицями. Цілком можливо, що кілька тих намистин попало до королівського дому в долині Анакена. Копаючи далі, ми натрапляли на самий тільки гравій без жодних слідів людської діяльності.

Тепер нам було ясно, що на острові Пасхи є що шукати в землі. За розкопки слід братися серйозно. Довелося найняти певну кількість місцевих землекопів, бо для здійснення наших планів ми не могли виділити достатню кількість людей.

Перші дні ми рідко бачили остров'ян. Щоб запобігти крадіжкам і непорозумінням, патер Себастьян настійливо попросив нас заборонити всім місцевим жителям, крім тих, що мали спеціальні доручення, відвідувати табір. Заборонити ж морякам знайомитися з веселими вахіне було неможливо, і патер Себастьян це добре розумів. Та коли вже хлопці хочуть повеселитися, нехай самі їдуть верхи до селища. Інакше всі жителі острова переселяться в табір.

Ми згодились на його пропозицію й натягнули довкола табору мотузку — своєрідну межу, за якою починалася заборонена територія. В більшості випадків це мало величезний ефект. Крім того, остров'янам, за винятком жменьки пастухів, не дозволялося бродити в цих місцях, бо як тільки хто-небудь із них входив за огороду селища, то завжди користався з нагоди, щоб украсти вівцю або й дві. Однак обмежити свободу руху на такому маленькому острівці було неможливо.

Одної з перших ночей у нас було вкрадено два бідони на воду, а гарну мотузку, якою ми відмежували табір, обрізано й забрано як коштовну здобич. Патер Себастьян