Читати книгу - "Золотий фараон"

Ні, все спокійно.

— Хенуме! — просичав Сейтахт у нічний морок. А тоді голосніше: — Хенуме!

Ніхто не озивався.

Замислившись, Сейтахт повернувся до входу в гробницю і гукнув своїх товаришів. Почув, як вони зраділи й притьмом поповзли до виходу.

— А золото забрали? — крикнув тесля у вилом. — Не раджу вам вертати з порожніми руками, бо можете ніколи більше не побачити сонця.

Ті у гробниці вилаялися й швидко полізли назад. Коли б Сейтахт довше постояв, дослухаючись біля входу в гробницю, то почув би, як Мунхераб сказав гончареві:

— Дорогою до твоєї халупи я вб'ю його, присягаюся. Золото важить для нього більше, ніж наше життя.

Але Сейтахт уже взявся збирати розкидану по землі здобич і нічого не чув.

Нарешті Менафт опритомнів. Його огортав непроглядний морок. Чи він уже в підземному царстві? Скам'янівши з жаху, він довго прислухався, але чув тільки власне важке дихання. Хотів випростатися, та гострий біль ураз шпигонув йому в груди. Мабуть, поламано якесь ребро, а то й не одне. Голова палала, наче у вогні. Спробував ворухнути ногою, та вона була немов дерев'яна. Плечі, спина, голова — усе страшенно боліло. Тільки лівою рукою можна було трохи рухати, не відчуваючи болю.

Каменяр хотів знати, де він, тож почав обмацувати все навколо. Спершу натрапив на якусь вазу, тоді його пальці намацали віко великої скрині і врешті спинилися на клумаку, напханому скарбами.

Менафт згадав усе.

Цього клумака грабіжники покинули. І його теж. Він зостався у гробниці сам.

Завтра вранці, тільки-но підніметься зі сходу бог-сонце, вартові і жерці Міста мертвих побачать вилом у замурованому вході до гробниці й почнуть вивчати сліди. Якщо його знайдуть тут, то люто катуватимуть. Треба або тікати звідси, або порішити себе.

Незважаючи на жахливий біль, він зіперся на ліву руку і поповз. З радістю відчув, що володіє й лівою погою. Але у грудях знову шпигонуло, запаморочилося в голові, і він упав навзнак. Якийсь час каменяр лежав непорушно, збираючись на силі. Тепер він побачив, як високо вгорі той отвір, — без допомоги йому туди не дістатися.

Розпач пойняв Менафта. Які ж бо несправедливі боги, що покарали його, а справжнім злочинцям дали змогу звідси втекти! Він один боронив власність володаря-бота Тутанхамона, а тепер лежить покинутий і безпорадний. Хіба ж ніхто з-поміж численних богів не бачить його страждань? Чи й справді всі вони — тільки людська вигадка? І над землею та небом є лише один володар, що допомагає тим, хто вірить у нього?

Менафт простяг ліву руку до стелі й крикнув невідомому богові:

— Боже, якого я ніколи не бачив, благаю, поможи мені, щоб я впевнився у твоїй владі над сліпими й глухими богами, вирізьбленими з дерева й каміння!

Палке благання завмерло серед глухих стін, а Менафт все ще тримав догори руку. Йому здавалося: от-от невідомий єдиний бог підніме його до себе.

Він не відчув нічого.

То взагалі немає ніякого бога!

У розпачі каменяр опустив руку. Навіщо він перешкоджав грабіжникам? Якби допомагав їм, був би тепер на волі і невдовзі став би багатою людиною.

Жоден бог не винагороджує за добре діло, і жоден не карає за лихе. Тільки люди судять одне одного. І його, каменяра Менафта, вони теж жорстоко засудять,

Від цієї болючої думки сльози навернулися йому на очі й потекли по щоках. Він стомлено підвів руку їх витерти. І застиг. Йому почувся шурхіт. Хтось продирався знадвору у вилом.

Тепер Менафт виразно чув, як невідомий повз вузьким лазом. Чути було, як важко відсапується. Нараз чоловік гукнув:

— Менафте! Ти ще живий? Це я, Хенум! Я винесу тебе звідси.

Каменяр ворушив устами, та язик йому не корився. Надто велика була радість. Невідомий бог почув його благання і послав свого слугу — Хенума, невільника!

А нубієць гукнув у вилом:

— Менафте! Озовися! Надворі вже скоро розвидниться. Треба тікати.

Нарешті Менафтові трохи полегшало.

— Я… тут, — мовив він, затинаючись. — Іди сюди, добрий чоловіче… Допоможи мені звестися!

— Оце так тебе побили? — аж злякався Хенум. — Важко буде тебе звідси витягти. Зажди, я спершу виламаю більшу діру в стіні.

З усією силою дикуна він заходився ламати стіну. Менафт тільки чув, як важко дихає нубієць і як падає додолу каміння.

Нарешті його рятівник проліз у вилом. Діставшись навпомацки до каменяра, він підсунув йому під спину руки й поніс.

Сонце вже високо підбилося над скелястими горами, коли Мінгун, вартовий Міста мертвих, дістався будинку, де жив начальник варти Небхер. Мінгун геть знесилився. Довгу путь від Долини царських гробниць до цього будинку він біг наввипередки з сонцем. Що вище воно піднімалося, то дужче боявся Мінгун дістати від свого пана такі різки, що їх людині витримати несила.

А проте Мінгун не бачив своєї провини в тому, що минулої ночі зухвалі грабіжники змогли безкарно сплюндрувати гробницю фараона Тутанхамона. Вчора, коли сідало сонце, він, як завше, став із своїми товаришами ладнатися до нічної варти в Місті мертвих. Вони вже позапалювали смолоскипи й узяли палиці на плечі, аж тут надійшов їхній начальник, наглядач Енемпсес, і звернувся до них із великою промовою. Він говорив про обов'язки вартових і про те, що їхня служба в Місті мертвих — все одно, що служба богам. Нагадав, щоб ніхто не насмілився спати уночі, бо могутні боги все бачать і все чують. Вони перекажуть жерцям ім'я того, хто забув свій обов'язок, і жерці суворо його покарають.

Усе, про що казав Енемпсес, було вже давно відомо кожному вартовому. Всі чудувалися, навіщо наглядач так довго про це розводиться. Та здивувалися ще дужче, коли наглядач, завше такий суворий, нараз узявся їх вихваляти за ревну службу і в нагороду подарував бурдюк, повний-повнісінький вина. Кожен міг пити досхочу. А тих, хто мало пив, Енемпсес навіть припрошував хильнути ще, щоб бадьоріше почуватися під час важкої нічної варти.

Вино мало якийсь дивний присмак. Тільки-но Мінгун трохи хильнув, як його здолала непереборна втома, товаришів він бачив наче в імлі. А далі не пам'ятав уже нічого.

Ще вдосвіта Мінгуна збудив Енемпсес, копнувши його ногою. Наче скажений бик, лютував наглядач, присягався, що звелить кожному п'яному вартовому дати різками п'ятдесят разів по підошвах. Вигнав кийком усіх вартових надвір і зажадав, щоб вони відразу обійшли всі царські гробниці в долині.

Отоді Мінгун і побачив найжахливіше: Тутанхамонову гробницю сплюндровано! Грабіжникам дісталася, певне, величезна