Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 4"

дивний звук. Той звук скидався на рокіт чи глухе гуркотіння і одразу ж завмер, перше ніж устиг збагнути, що воно таке. Довкола знову запала цілковита тиша. Він хотів був ступити вперед, але звук почувся знову, цього разу гучніше, і серце Торнове мало не вихопилось із грудей. Він поглянув униз і побачив у темряві чиїсь жовті очі. Йому забило подих, і він, мов скам’янівши, притисся до стіни. А рикання стало ще гучніше, і з пітьми виринув величезний собака й метнувся до дверей хлопчикової кімнати з видимим наміром захищати їх. Очі його, втупившись у Торна, хижо зблискували, злісне гарчання не вгавало.

— Ну… ну… — здавлено промовив Торн.

Від звуку його голосу звір увесь підібгався, наготувавшись до стрибка.

— Ану цить! — звеліла місіс Бейлок, виходячи зі своєї кімнати. — Це господар.

Собака враз угамувався, і атмосфера розрядилась. Місіс Бейлок сягнула рукою до вимикача, і в коридорі спалахнуло світло. Торн стояв затамувавши віддих і не зводив очей із собаки.

— Що… це… таке? — видушив він із себе.

— Де, сер? — спитала місіс Бейлок так, наче нічого й не сталося.

— Оцей собака…

— По-моєму, це вівчарка. Гарний, правда ж? Ми знайшли його в лісі.

Собака, несподівано посумирнівши, влігся біля її ніг.

— Хто дозволив?..

— Я подумала, що в домі не завадить сторожовий собака, та й хлопчик уже полюбив його.

Торн так і стояв, притисшись до стіни, і його ще й досі тіпало, отож місіс Бейлок не стримала своєї цікавості й запитала:

— Він налякав вас, так?

— Так.

— Ось бачите, який добрий собака. Я хочу сказати — як сторож. Запевняю вас, ви ще подякуєте мені за нього, коли поїдете.

— Куди я поїду? — спитав Торн.

— Хіба ви не збираєтеся до Саудівської Аравії?

— Звідки це вам відомо?

Жінка знизала плечима.

— Я не знала, що це така таємниця.

— Я ні з ким не ділився своїми планами.

— Місіс Гортон мені сказала.

Торн кивнув головою і знову поглянув на собаку.

— Він нікого не турбуватиме, — запевнила його місіс Бейлок. — А годуватимемо його недоїдками.

— Я не хочу, щоб він лишався в домі, — відрубав Торн.

Місіс Бейлок здивовано поглянула на нього.

— Ви не любите собак?

— Коли я захочу завести собаку, я сам його виберу.

— Але Деміенові він так подобається, сер. Йому потрібен саме цей собака.

— Я сам вирішу, який собака йому потрібен.

— Діти вважають тварин своїми заступниками, сер. Ніщо інше їх не цікавить… — Жінка подивилася на нього так, наче збиралася додати ще щось дуже важливе.

— Ви… хочете щось сказати?

— Я не наважуюся, сер…

Одначе її поважний вигляд занепокоїв Торна.

— Місіс Бейлок, якщо ви маєте щось мені сказати, я вас слухаю.

— Та ні, сер. У вас стільки своїх справ…

— Я сказав, що слухаю вас.

— Мені здається, сер… що хлопчик почуває себе самотнім.

— З чого б то йому почувати себе самотнім?

— Його мати… не дуже прихильна до нього.

Почувши таке, Торн аж стенувся.

— Ось бачите, — мовила жінка. — Таки даремно я вам сказала…

— Не дуже прихильно?

— Мені здається, вона не любить хлопчика. І він це відчуває.

Торн промовчав. Просто не знав, що сказати.

— У мене часом буває таке враження, ніби Деміен не має нікого, крім мене, — додала місіс Бейлок.

— Я думаю, ви помиляєтесь.

— А тепер він має ще собаку. Собака йому подобається. Тож хай лишиться в домі задля дитини.

Торн поглянув униз на величезного звіра й похитав головою.

— Мені цей собака не подобається. Завтра ж заберіть його звідси.

— Забрати? Куди? — вражено запитала жінка.

— Я знаю… Віддайте гицелям.

— Та вони ж їх убивають!

— Тоді просто виженіть геть. Але щоб завтра його тут не було.

Обличчя місіс Бейлок немов скам’яніло. Торн повернувся й пішов.

Жінка й собака дивились йому вслід, і в очах їхніх палала ненависть.

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

Решту ночі Торн провів без сну. Він сидів на балконі спальні й одну за одною курив сигарети, хоча від смаку тютюну його вже аж нудило. З кімнати вряди-годи долинав стогін дружини, і він почав гадати, з яким це демоном бореться Кетрін уві сні. Чи то повернувся її давній демон депресії і знову переслідує її? Чи, може, не дають спокою кошмари минулого дня?..

Щоб відволіктися від наболілого, Торн полинув думкою в загальніші матерії і невдовзі цілковито занурився в царини фантазії, забувши про нагальні клопоти й тривоги. Він почав розмірковувати про природу сновидіння, про можливість для людини бачити чужі сни. Адже діяльність мозку в основі своїй пов’язана з електрикою, так само як і імпульси, що створюють зображення на телевізійному екрані. То, певне, можна б якось розвинути цю систему й далі. Скажімо, гак, щоб сновидіння записувати на відеокасету й потім переглядати їх детальніше. Він-бо й сам не раз відчував уранці неприємний осад, так наче йому наснилося щось погане, але що саме — годі пригадати. Видиво звітрювалося з пам’яті, залишаючи по собі тільки важке лиховісне передчуття. А можна б використовувати зафіксовані сновидіння й з лікувальною метою, та й просто задля розваги — і яка б то могла бути знаменита розвага! Та водночас і яка небезпечна!.. Сни великих людей годилося б зберігати в архівах, щоб їх мали змогу побачити наступні покоління. Цікаво ж бо, що снилося, приміром, Наполеонові. Або Гітлерові. Або ж Лі Гарві Освальдові. Може, і вбивство Кеннеді пощастило б відвернути, коли б хто-небудь побачив Освальдові сни. Напевне ж можна винайти якийсь спосіб…

У таких-от роздумах і минула в Торна ціла ніч.

Коли прокинулась Кетрін, її пошкоджене око ще дужче запухло й зовсім заплющилось. Збираючись до посольства, Торн настійно порадив їй усе ж таки вдатися до лікаря. Більше вони ні про що не розмовляли. Кетрін мовчала, а Торна вже цілком поглинули проблеми нового дня. Він був уже майже готовий до скорої поїздки в Саудівську Аравію, одначе тепер його гнітило невиразне передчуття, що їхати нікуди не слід. Він просто боявся. Боявся за Кетрін, за Деміена, за самого себе, боявся — і не міг збагнути чому. Навколо вчувалося якесь напруження, здавалося, ніби все їхнє життя в смертельній небезпеці. Раніше Торн ніколи не замислювався про смерть, вона була для нього чимось далеким і непевним. Але тепер саме це не йшло йому з думки. Те, що над його життям нависла якась страшна загроза.

У лімузині дорогою до посольства він нашвидкуруч заповнив бланки страхувальних полісів і накидав деякі настанови на випадок своєї смерті. Робив це механічно, не замислюючись над тим, що переймається такими справами