Читати книгу - "Консуело"

більше на словах і з огляду на своє суспільне становище. Тому він не міг не страждати в глибині душі від тої невдячності, якою ця жінка відповіла на його великодушність. І хоча в ті часи у Венеції, як і в Парижі, ревнувати вважалося межею непристойності, його італійська гордість повставала проти смішної й жалюгідної ролі, яку Корилла змушувала його грати.

І ось того самого вечора, коли Андзолето так блискуче виступав у його палаці, граф, весело пожартувавши зі своїм другом Барберіґо над витівками Корилли, дочекався, поки роз'їдуться всі гості й погасять вогні, накинув плащ, узяв шпагу і для власного заспокоєння вирушив до палацу, де жила його коханка.

Упевнившись, що вона сама, Дзустіньяні, не задовольняючись цим, вступив потихеньку в розмову з гондольєром, що ставив гондолу примадонни під портиком, спеціально для цього пристосованим. Трохи цехінів розв'язали гондольєрові язик, і граф незабаром переконався, що не помилився, припустивши, що в Корилли в гондолі був супутник, з'ясувати ж, хто саме, йому так і не вдалося: гондольєрові ця людина була невідома; хоча він і бачив сотні разів Андзолето, як той вештався біля театру й палацу Дзустіньяні, однак уночі, у чорному фраку, напудреного, він його не впізнав.

Ця непроникна таємниця ще дужче збільшила досаду графа. Він навіть не міг утішитися глузуваннями над своїм суперником — єдиною помстою гарного тону, настільки ж жорстокою в цю епоху показних залицянь, як убивство в епоху серйозних пристрастей. Усю ніч він не зімкнув очей і ще раніше тої години, коли Порпора починав свої заняття в консерваторії для бідних дівчат, попрямував до школи Мендіканті й пройшов до зали, де мали зібратись юні учениці.

Ставлення графа до вченого професора останніми роками значно змінилося. Дзустіньяні вже не був його музичним супротивником, — навпаки, він був тепер його союзником і навіть до певної міри начальником: граф зробив значне пожертвування установі, якою завідував учений маестро, і на знак вдячності йому було доручено керівництво школою. Відтоді ці двоє друзів жили в добрій злагоді, наскільки це було можливим при нетерпимості професора до модної світської музики, — нетерпимості, яку він змушений був трохи зрадити, бачачи, що граф витрачає сили й кошти на викладання та поширення серйозної музики. До того ж граф поставив на сцені свого театру Сан-Самуеле оперу, яку Порпора щойно написав.

— Шановний маестро, — сказав граф, відводячи його вбік, — необхідно, щоб ви не тільки погодилися на викрадення однієї з ваших учениць, але щоб ви самі вказали ту, яка ліпше за всіх могла б замінити в театрі Кориллу. Артистка стомлена, вона втрачає голос, її капризи розоряють нас, не сьогодні-завтра вона набридне й публіці. Справді, потрібно подумати про те, щоб знайти їй succeditrice[40]. (Вибач, дорогий читачу, так говорять італійською, і граф не винайшов неологізму.)

— У мене немає того, що вам потрібно, — сухо відповів Порпора.

— Як, маестро! — вигукнув граф. — Ви знову впадаєте у чорну меланхолію? Чи можливо, щоб після всіх доказів моєї відданості вам і всіх жертв з мого боку ви, коли я звертаюся до вас за допомогою й порадою, відмовили мені в найменшій послузі?

— Я вже не маю на це права, графе, але те, що я вам сказав, — щира правда. Повірте людині, яка по-справжньому до вас прихильна і бажала б зробити вам послугу: у моїй вокальній школі немає нікого, хто б міг замінити Кориллу. Я анітрошки не переоцінюю її, але хоча в моїх очах талант цієї жінки й не є серйозним талантом, все-таки я не можу не визнати за нею знання справи, звички до сцени, мистецтва впливати на почуття публіки, що здобувається довголітньою практикою й не швидко дасться дебютантці.

— Все це так, — сказав граф, — але ж ми самі створили Кориллу: ми керували її першими кроками, ми змусили публіку її оцінити; решту зробила її краса. А у вас у школі є чарівні учениці, не гірші за неї. Вже цього ви не будете заперечувати, маестро! Погодьтеся, що Клоринда — найкрасивіше створіння у світі.

— Але вона неприродна, манірна, взагалі нестерпна… Втім, можливо, публіка й знайде чарівним це смішне кривляння… А співає вона фальшиво, у ній немає ні душі, ні розуміння… Щоправда, у публіки теж немає вух… Але у Клоринди до того ж немає ні пам'яті, ні спритності; її не врятує від провалу навіть те легке шарлатанство, що вдається багатьом.

При цих словах професор мимоволі подивився на Андзолето, який, користуючись своїм становищем улюбленця графа, прослизнув у клас (буцімто для того, щоб переговорити з ним) і, стоячи поблизу, слухав на всі вуха.

— Однаково, — сказав граф, не звертаючи уваги на злісний випад професора, — я стою на своєму. Давно я не чув Клоринди. Покличмо її сюди; нехай вона прийде з п'ятьма-шістьма найкрасивішими ученицями. Слухай, Андзолето, — додав він, сміючись, — ти так вирядився, що можеш здатися молодим професором. Іди у сад, вибери там найгарніших учениць і скажи їм, що професор і я чекаємо їх тут.

Андзолето послухався. Але, задля розваги чи з іншою метою, він привів найнезугарніших. От коли Жан-Жак Руссо міг би вигукнути: «Софі була одноока, а Каттіна кульгава».[41]

До цього непорозуміння поставилися добродушно й, посміявшись під сурдинку, відправили дівиць назад, доручивши їм прислати учениць за вказівкою самого професора. Незабаром з'явилася група чарівних дівчат із красунею Клориндою на чолі.

— Що за прекрасне волосся! — прошепотів граф на вухо Порпорі, коли повз нього пройшла Клоринда зі своїми чудовими білявими косами.

— На цій голові набагато більше, ніж усередині, — відповів, навіть не притишуючи голосу, суворий критик.

Цілу годину тривала проба голосів, і граф, не в змозі витримати довше, вийшов зовсім пригнічений, не забувши наділити співачок найлюб'язнішими похвалами, а професорові прошепотіти: «Нема чого й думати про таких папуг».

— Якщо його ясновельможність дозволить мені сказати два слова щодо тієї справи, що так його турбує… — прошепотів Андзолето на вухо графові, спускаючись із ним сходами.

— Говори! Чи, бува, не знаєш ти те чудо, що ми шукаємо? — запитав граф.

— Так, ваша ясновельможносте.

— У глибині якого моря виловиш ти цю перлину?

— У глибині класу, куди хитрий професор Порпора ховає її в ті дні, коли ви, ваша ясновельможносте, робите огляд своєму жіночому батальйону.

— Як? Ти говориш, що в школі є діамант, блиску якого мої очі ніколи ще не бачили? Якщо маестро Порпора зіграв зі мною такий жарт…

— Діамант, про який я говорю, не належить до числа учениць школи. Це бідна дівчина, що співає тільки в хорі, коли її запрошують; професор