Читати книгу - "Блакитний Замок"

шовкову, з довгими рукавами і високим коміром. Ніколи в неї не було сукні з викотом і рукавами по лікоть, хоча такі вже всюди носили, навіть у Дірвуді — не менше року. Зате Валансі не стала робити зачіски помпадур, а зав’язала волосся на шиї вузлом, закривши вуха пасмами. Їй здалося, що так краще, хоча вузлик вийшов дуже маленьким. Така зачіска обурила місіс Фредерік, але вона вирішила, що зараз мудріше промовчати. Адже так важливо, щоб Валансі прийшла на вечірку в доброму гуморі та, якщо це можливо, витримала в ньому аж до кінця гостини. Місіс Фредерік не помітила, що вона вперше в житті змушена була рахуватися з гуморами Валансі. Але раніше Валансі ніколи не «химерила».

По дорозі до дядька Герберта — місіс Фредерік та кузина Стіклс йшли попереду, а Валансі сумирно простувала слідом, — їх минув Галасливий Абель. Як завжди, напідпитку, але ще не в галасливому стані. Лише настільки, щоб бути надмірно ввічливим. Жестом монарха, що вітає своїх підданих, він зняв свій старий і пошарпаний тартановий[16] картуз і склав їм глибокий уклін. Місіс Фредерік та кузина Стіклс не зважилися повністю проігнорувати Галасливого Абеля. Він єдиний у Дірвуді брався за столярні чи ремонтні роботи, коли вони цього потребували, отож не можна було дратувати його. Але їх поклони були штивними й зверхніми. Галасливий Абель мав знати своє місце.

Натомість Валансі, йдучи ззаду, допустилася вчинку, якого вони, на щастя, не помітили. Вона весело посміхнулася Галасливому Абелю, ще й помахала рукою. А чому ні? Їй завжди подобався цей старий грішник. Він був таким веселим, мальовничим, безсоромним нечестивцем і виділявся на сіро-респектабельному тлі Дірвуда, як вогнисто-червоний прапор повстання й протесту. Кілька днів тому він рано-вранці промчав через Дірвуд, викрикуючи прокльони з усіх сил свого стенторівського голосу[17] так, що його чутно було за милі, і погнав коня у шалений галоп вздовж порядної, респектабельної вулиці В’язів.

— Кричав і блюзнив, як нечистий! — здригнулася кузина Стіклс за сніданком.

— Не можу зрозуміти, чому Господь так довго це терпить, — роздратовано зауважила місіс Фредерік, наче вважаючи, що Провидіння надто забарилося і потребує легенького нагадування.

— Одного ранку його знайдуть мертвим: власний кінь затопче його до смерті, — заспокійливо промовила кузина Стіклс.

Валансі, звісно, нічого не сказала, але подумала про себе, чи періодичні гулянки галасливого Абеля не були його марним протестом проти убогості та тяжкого й одноманітного існування. ВОНА знаходила розраду у мріях про Блакитний Замок. А Галасливий Абель не був обдарований фантазією. ЙОГО втечі від реальності мусили бути конкретними. Отож сьогодні вона привіталася з ним, як із приятелем, а він, ще не такий п’яний, щоб цим не здивуватися, був настільки вражений, що ледь не впав з кơзел.

Тут вони добралися до Кленової вулиці та будинку дядька Герберта — великої, претензійної споруди, густо притрушеної недоречними еркерами та численними галереями.[18] Цей будинок завжди виглядав як процвітаючий самовдоволений дурень з бородавками на обличчі.

— Такий будинок, — урочисто проголосила Валансі, — це блюзнірство.

Ці слова вразили місіс Фредерік до глибини душі. Чи це було богохульство? Чи лише химери?

Опинившись у гостьовій кімнаті тітки Альберти, місіс Фредерік тремтячими руками зняла капелюха. Вона зробила ще одну слабку спробу запобігти катастрофі, затримавши Валансі, коли кузина Стіклс вже спускалася вниз.

— Спробуєш пам’ятати, що ти — леді? — заблагала вона.

— Якби ж була надія про це забути! — втомлено відповіла Валансі.

Місіс Фредерік подумала, що не заслужила цього від Провидіння.

РОЗДІЛ X

— Благослови яства ці, що ми їх споживаємо, і освяти наше життя на служіння Тобі, — швидко промовив дядько Герберт.

Тітка Веллінгтон насупилася. Вона завжди вважала молитви Герберта надто короткими і «нестатечними». На думку тітки Веллінгтон, молитва, щоб бути молитвою, мусила тривати не менше трьох хвилин і мала бути проголошена піднесеним тоном, середнім між зітханнями та співом. На знак протесту, вона ще доволі довго, довше за інших, стояла зі схиленою головою. А коли ж урешті дозволила собі випростатися, то помітила, як Валансі дивиться на неї. Згодом тітка Веллінгтон запевняла, наче вже з цієї миті знала, що з Валансі щось негаразд. У тих дивних скісних очах — «щоб ви знали, — ніхто з такими очима не може бути цілком НОРМАЛЬНИМ» — таївся задоволений блиск розваги, немов Валансі сміялася з неї. Але, звісно, це було неможливим і тітка Веллінгтон відразу перестала про це думати.

А Валансі й справді розважалася, як на жодному попередньому родинному зібранні. Що в товаристві, що в дитячих іграх вона завжди була на німих ролях. Родина вважала її вкрай нецікавою. Вона не мала салонних талантів. Крім того, звикла ховатися від нудьги сімейних урочистостей у своєму Блакитному Замку, а це призводило до неуважності і підтверджувало її репутацію як особи тупої та пустопорожньої.

— Вона зовсім не вміє показати себе в товаристві, — так раз назавжди постановила тітка Веллінгтон. Ніхто з родичів не здогадувався, що Валансі тому не могла й слова промовити у їхній присутності, що їх боялася. Але тепер — кінець цьому! З її душі спали кайдани. Вона була готова порозмовляти, лишень знайшовся б привід. А тим часом дала своїм думкам таку свободу, як ніколи досі. Хвиля нестримного внутрішнього тріумфу піднімалася в ній, — а дядько Герберт тим часом краяв індичку. Він уже вдруге цього дня глянув на Валансі. Як то мужчина, не здогадався, що вона зробила зі своїм волоссям, але здивовано відмітив, що Досс зовсім не така погана з себе — і поклав їй на тарілку додатковий шматок білого м’яса.

— Яка рослина найнебезпечніша для вроди юної леді? — закинув дядько Бенджамін, щоб зав’язати розмову і «трішки всіх розрухати», як він це називав.

Хоча обов’язком Валансі було спитати: «Яка?», вона цього не сказала. Ніхто інший теж не спитав, отож дядько Бенджамін, після хвилинного очікування, мусив відповісти «час-ник» і констатувати, що його загадка провалилася.[19] Він із докором глянув на Валансі, яка ніколи досі його не підводила, але Валансі, схоже, навіть оком не кліпнула. Вона водила поглядом довкола столу, пильно придивляючись до всіх присутніх на цьому гнітючому зборищі поважних людей, і незалежно посміхалася, спостерігаючи за їхньою дріб’язковістю.

Це були ті самі люди, яких вона завжди побоювалася і яких шанувала. Сьогодні вона побачила їх новими очима.

Рослява, недурна, сановита тітка Мілдред, — балакуха, яка вважала себе найрозумнішою жінкою у родині, свого чоловіка ставила тільки трохи нижче від ангелів, а її діти були справжнім дивом. Хіба ж