Читати книгу - "Не такий"

— Я думаю, не варто так перебільшувати, Катерино Іванівно! — втрутився директор. — Однак той, хто це зробив, має відповісти за свій учинок і за зірваний урок!

— А за мої постраждалі нерви хто відповість!? — мало не підскочила математичка, стріляючи очима не гірше, ніж згадуваний раніше кулемет набоями. — Може ви? — гаркнула вона до Петровича. Той поморщився і повернувся знову до класу.

— Вчинимо так. Зараз встане той, хто це зробив. Встане, попросить вибачення і ми розпочнемо урок. А після уроку ми з цією людиною поспілкуємося сам на сам! — повідомив Віктор Петрович, ховаючи очі від Катерини Іванівни.

— Ви при своєму розумі?! — заверещала вона. — Та у них у головах лише секс та наркотики! Якби знання передавалися статевим шляхом, вони всі були б відмінниками! А ви тут ще й хуліганів покриваєте!?

Восьмий «А» обурено загув. Поваги до вчительки від таких її слів не додалося…

— Хто мені зараз скаже ім’я цього «приколіста», поставлю 12 за чверть! — безжально кинула вона наживку.

Генка Довгоп’ятий одразу завовтузився на своєму місці, але оглянувся на Самоху і вкляк, кусаючи олівець і уявляючи омріяну, але таку недосяжну оцінку у своєму табелі.

— Ну! Є бажаючі? — Катерина Іванівна пішла між рядами, видивляючись зрадника в лавах восьмикласників. Підлітки опускали очі, не витримуючи її пильного погляду. — Поки хтось не встане, будете тут всі сидіти! Хоч урок, хоч день, а хоч цілий місяць!

— Заспокойтеся, будь ласка! — тихо і якось дуже холодно звернувся до математички директор. — Тут я буду вирішувати, хто і скільки має сидіти!

— Це я зробив! — несподівано для всіх підвівся Потап. Йому набридла ця вистава з переляканими глядачами та директором у ролі хлопчика для биття. Потап поважав Віктора Петровича і любив біологію, тому зараз йому дуже неприємно було бачити, як Катерина Іванівна пресує Петровича, незважаючи на присутність школярів.

Нове життя вимагало нового вчинку, справжнього вчинку, на який Денис ніколи б не наважився раніше. Зараз він дивився на своїх однокласників не як на дорослих і впевнених у собі людей, якими вони хотіли себе показати, а як на дітлашню, що тихцем нашкодила і боїться зізнатися. Він був переконаний — проблема сама не вирішиться. Почнуться репресії. Причому нагинати будуть всіх — і причетних, і непричетних, — аж поки знайдуть винного і покарають його. То чи варто чекати так довго? «Не варто!» — вирішив Потап і взяв на себе відповідальність за скоєний іншими «терористичний акт».

Він зловив на собі здивований і водночас, як йому здалося, сердитий погляд Матвія. Із вдячністю дивився на нього Заремба. З прихованим захопленням нарешті зиркнула Юля Сосновська…

— Це не він, це я зробив! — піднявся Матвій.

— І я! — несподівано встав зі свого місця Олег Звитяжний.

— І я! — піднявся Ромко Загорський.

Так встали всі хлопці. Останнім приєднався до них Дімич Заремба, винувато опустивши очі та потираючи палаючі вуха. За хлопцями наввипередки повскакували і дівчата, які теж хотіли довести директору і Катерині Іванівні, що той фокус здійснено не без їхньої участі. Восьмий «А» дружно стояв і дивився в очі небезпеці в особі ненависної математички.

— Вони моєї смерті хочуть! — простогнала Катерина Іванівна. Директор мовчки взяв її за плечі і вивів з класу. А школярі тим часом святкувати свою невеличку перемогу…

Конфлікт остаточно вичерпали за кілька днів, коли всі діти принесли гроші на позачерговий косметичний ремонт кабінету математики, а завгосп із трудовиком замазали дірки і підфарбували свіжу штукатурку. Віктор Петрович задіяв свої зв’язки, і Катерину Іванівну Гітл… тобто Правець через тиждень із почестями відправили на заслужену пенсію (між іншим, за її власним бажанням), а ще через тиждень про неї забули… Повага до Віктора Петровича в середовищі восьмикласників зросла до неймовірних висот. Юля Сосновська кілька разів якось по-новому поглянула на Потапа. І тільки Самоха, на думку Дениса, зачаїв на нього зло.

Розділ 13

Потап святкував свій маленький ювілей: минуло два місяці з того часу, як він розпочав ранкові пробіжки. Тепер хлопець зі сміхом згадував свій перший «забіг», який не протривав і двохсот метрів. І взагалі, кумедно то було — два місяці тому…

Ввечері першого дня, після уроків і короткого перепочинку, Потап схопив гантелі і почав виконувати з ними різні вправи, які теж скачав з Інтернету. Займатися з гантелями було легше, ніж бігати. Через півгодини Денис уже демонстрував сам собі перед дзеркалом «залізні» м’язи. В усьому тілі відчувалася легка втома, проте Потап на неї не зважав.

Уранці задзвенів будильник. Денис хотів зіскочити з ліжка, проте зрозумів, що не може нормально поворухнутися — боліли плечі, боліли ноги, важко було навіть сісти на ліжку. «А може, ну його сьогодні? — закралася зрадлива думка. — Перечекаю кілька днів, а потім знову буду бігати!» Але хлопець вирішив не слухати цього боязкого внутрішнього голосу. Крекчучи та опираючись на все, що траплялося під руку, Потап таки встав, одягнувся, спустився ліфтом униз і вийшов на вулицю.

Перші бігові кроки далися йому нелегко. Здавалося, ноги просто відпадуть на радість дворовим псам, які темними тінями шугали попід будинками. Однак уже за кількадесят метрів Потап відчув дивне полегшення. Біль зник, невідомо звідки з’явилася енергія, що дозволила хлопцеві пробігти п’ятдесят метрів, і так само несподівано скінчилася. Денисові не вдалося навіть досягнути вчорашнього результату. Але він згадав про всі свої приниження, стиснув кулаки і пробіг ще з добру сотню метрів. У ранковому мороці вже бовванів паркан стадіону. Задоволений новою крихітною перемогою, Денис повернув назад…

А через два місяці він уже заввиграшки досягав ґрунтової доріжки стадіону і міг навіть кілька разів пробігти навколо вкритого тонким шаром першого снігу футбольного поля. Вдома Денис повисав на турніку, встановленому в коридорі, і вчився підтягуватися.

З проханням зробити такий снаряд у квартирі Потап звернувся до мами. Вона розвела руками. Грошей на придбання в магазині спортивного супер-пупер обладнання не було, інших варіантів вона придумати не могла, тож пішла за допомогою до сусіда з нижнього поверху — дядька Бориса. Він теж кілька років тому розлучився з дружиною і жив сам. І от цей дядько Борис прийшов у неділю до Потапенків, аби подивитись, як можна вирішити Денисову проблему.

Походив, оглянув стіни і сказав, що через два дні все буде готово. Денис з недовірою поглянув на «несвіже» обличчя сусіда, гмикнув і налаштувався на довге чекання. Але вже в понеділок увечері дядько Борис знову стояв у них у передпокої з сумкою, повною