Читати книгу - "Сад спочилих котів"

В Анкарі по бульвару прогулюється їжак, — говорив я сам до себе. Їжак, який вибрався на прогулянку нічними вулицями, — сміявся я в душі. Та й був він не такий маленький, одразу видно: не зелений, не молодий. Це мав бути дорослий, досвідчений їжацюра. Хтозна, може, він вибрався в пошуках їжі для своїх їжаченят, а потім збився з дороги… Оскільки він шукатиме поживу на заасфальтованих бульварах, то це якийсь провінційний їжак, чужий для Анкари… Або ж це їжак, схожий на того, який закоханий у кактус, з карикатур та оповідок у журналі «Дзвін»; прийшовши до Анкари у справах, він не витримав нудьги за тим кактусом і потрапив на вулиці…

А які ж, далебі, справи в цього приблуди-їжака на бульварах Анкари? Та ще й пізньої ночі?

Мені спало на думку ведмежа з улюбленої казки, яку написала Анна Франк. Я згадував те ведмежа, яке втекло з дому, бо знудьгувалося і мріяло побачити світ, хоча добре знало, що сумуватиме за мамою; відтак заблукало й у густому лісі з людських ніг намагалося знайти дорогу. Ту казку я колись прочитав у пополудніх сутінках свого готельного номера в Римі — тоді стояла незвична тиша, у якій, окрім безугавного цілодобового дзюрчання водограю в освітленій порожнечі за вікном, було вряди-годи чути хіба що обідній храп когось з італійців. Ведмежатко оживало в мене перед очима — здавалося, воно блукає по центральному проспекту міста всього за двісті метрів від моєї кімнати. Чи потрібно було написати казку, аби звикнутися з думкою, що їжак блукає бульваром Анкари?

Але я не міг думати, що «у цього їжака були брати та сестри, і оскільки його мати більше дбала про них, то на нього в неї бракувало часу, отож їжак розсердився й нишком утік на вулицю». Я не мав ні братів, ні сестер, щоб…

Не міг я й зверзти щось на кшталт: «Батько відлупцював його, тому він дременув з дому». Таких дорослих їжаків батьки не лупцюють.

Я нічого не добрав би. Таким чином пішов додому, роздягнувся й ліг у ліжко. Потім, поставивши себе на місце їжака, почав говорити отак:

Моя мати була дуже мудра їжачиха. У дитинстві вона, як і кожна мама, завжди гукала мені навздогін: «Не тікай, не йди, повернися!» Але одразу добавляла: «Спочатку вирости, а тоді вже, як захочеш, набачишся світу». Отак я виріс. Усякчас повторюючи собі: настане день, і я побачу у світі все, що тільки можна та треба; мандруватиму із глуздом, але без страху та пересторог. Я виріс, проте, навіть не знайшовши часу на мандри, обзавівся сім’єю, огніздився за три земельних ділянки від батьків. Щоправда, моє переселення та новосілля не назвеш легким. Потрібно було підготувати для сім’ї гніздо в гарному закутку цього місця, яке розхвалили сусіди; потрібно було, переносячи їжаченят, захищати їх і дбати, аби не залишалися голодні, а ще треба було здолати три асфальтовані та дві ґрунтові дороги, на яких нас раз по раз підстерігали коти, собаки та щурі. Ці нагальні проблеми постали переді мною під час переселення — тільки ґвалт і тривога, який там світ; назвати отаке мандрами і язик не повернеться, утім…

Діти виросли, народилися нові, виросли й ті, народилося ще одне. Ну, думаю, не дам ради. Від моєї мами, яка вже геть осліпла, почастішали вістки — вона передавала їх через мандрівних їжаків. Аби відвідати матір, я на днях вирушив у дорогу. Знайшов батьківську хату; на місці колишнього наділу під забудову тепер ріс крихітний садочок біля величезного будинку. Рідня мешкала в тих самих оселях, одначе зажурено переповідала мені таке: «Через котів та собак, які збираються в садку, ми боїмося навіть носа висунути надвір». Я розповів, що на нашій території такої біди немає. Всі мені позаздрили. Потім помолилися за покійних сусідів, які порадили мені ту місцину — їх спіймали й убили, коли закладали підвалини цього будинку. Поки мама розповідала про загибель сусідів, із її згаслих очей капали сльози. «Краще 6 їх з’їли, було б легше, — говорила вона. — Нас, їжаків, завжди хочуть з’їсти, тому й убивають, роздирають на шматки. Ми до цього звикли. Але ті не з’їли. Задля чого тоді вбивати? Крім того, вбивали кирками. Роздерли на шматки й викинули на купу землі, яку вирили. Потім ту землю звідти прибрали…»

Вряди-годи батьки задумувалися, чи не піти зі мною, щоб урятуватися від цих жахіть та хоча б решту своїх днів спокійно провести серед онуків. Проте мама відмовилася: «Нікуди вже я, сліпа, ще й на старості, не доберуся. Буде тобі одна заморока в дорозі». Я також не сидів біля них довше трьох днів. Треба було повертатися додому. Стало лячно. А що як і на нашій ділянці люди вирішать збудувати дім? У серце закралася тривога, і я вирушив у дорогу… Ішов та йшов…

Я знову став самим собою й заснув. Наступного дня згадав їжака. Хтозна, де він лежить розчавлений, — сказав сам собі. А втім, хто його знає: дивись, уже й добрався до свого кубла. У своїй оповідці, котру вів від імені їжака після того, як ліг у ліжко, я не розібрався як слід із часом… Мені чомусь здалося, що той садок із ділянкою під забудову, звідки він виповз, радше відповідали місцю, де мало бути його гніздо. А раз так, то їжак не повертався додому тощо. Його мандрівка тільки починалася. Отож він ще не добрався до старої осліплої матері. Крім того, їжак усе дитинство та юність мріяв побачити світу. Розповідати про його візит до гнізда старої матері, що за три земельних ділянки від нього, як про мандрівку… Це все так розхвилювало мене, що я намріяв, ніби він не вважає переселення мандрівкою. Але хіба цього разу з нього не стане подорожі до матері? Знову не трималося купи. Їжак вирушив у цю подорож із чіткою метою — вигадувати щось поза нею… Я молов нісенітниці. У кожному разі ми з тим їжаком більше не могли зустрітися. Казка залишалася незавершеною. Наполовину переконливу, наполовину сумнівну казку можна було зробити хіба що з прогулянки проспектом. Їжака я більше не зустріну, але бачив, як він вийшов на нічну прогулянку бульварами Анкари, от і вся моя користь із цього, — подумав я, вирішивши цим і обмежитися. Однак їжака я побачив ще раз.

Це сталося через чотири ночі потому. Ми сиділи вдома. Надворі вже трохи потепліло, і двері, які вели в садок, були