Читати книгу - "Місто Страшної Ночі"

із оберемком усякого дріб’язку, що накупив, та й каже так поважно, випнувши черевце: «Слухайте, солдатики, — каже, — ви не бачили полковникової коляски?» — «Коляски? — перепитує Ліройд. — Ніякої коляски тут нема, тільки одна ікка». — «А що це таке?» — питає той Тріґ. Ліройд і показав йому ту ікку, що стояла трохи віддалік на вулиці, а він тоді: «Ох, та це ж справжній Схід! Поїду іккою!» Я й бачу, що наш полковий святий віддає нам цього Тріга в руки з усіма тельбухами. Біжу до тої ікки й кажу чортяці візникові: «Чуєш, ти, чорнопикий, онде той сахіб хоче твою ікку найняти. Щоб ти його джачьді відвіз до Падшахі-джхілю, — а це миль за дві звідти, — постріляти чірія — куликів. Вези його джаханнум ке муафік, малум? Як сто чортів! І не балакай до сахіба, бо він однаково твоєї мови не самджа. А як він що боло, ти собі чуп та чал. Дехкха? Перші адха милі від табору їдь ахіста. А тоді чал, шайтан ке муафік, і що довше будеш чуп та що джальдіше будеш чач, то дужче хуги буде сахіб. І на ось рупію». Візник зразу дотямив, що тут чимсь непростим пахне. Вишкірив зуби й відказує: «Бахут ачча! Гнатиму чимдуж!» А я молюся, щоб полковникова коляска не над’їхала, поки мій любий Бінайра з ласки Божої від’їде. А курдуплик кладе свій накуплений мотлох у ікку й сам туди лізе, як гладка морська свинка. Хоч би був на пиво дав нам за те, що помогли додому дістатись. Я тоді своїм хлопцям кажу: «Він поїхав до Падшахі-джхілю».

Далі повів Ортеріс:

— А тут саме надбіга малий Балду, синок одного артилерійського конюха. В Лондоні з нього був би добрячий газетяр, такий хлопець кмітливий та на всякі штуки вдатний. Він бачив, як ми садовили Бінайру в ту вутленьку коляску, отож і питає: «Що ви хочете з ним зробити, сахіби?» А Ліройд піймав його за вухо та й каже…

— Та й кажу, — підхопив Ліройд. — «Чуєш, хлопче, той пан хоче, щоб завтра, в четвер, викочували гармати, а це ж тобі зайва робота. Отож сідай на тат[33], бери лакрі[34] та жени чимдуж до Падшахі-джхілю. Перейми оту ікку й скажи візникові по-своєму, що ти їдеш його змінити. Той сахіб твоєї бат не тямить, і він чоловічок миршавенький. Ти зажени ікку в Падшахі-джхіль, просто в воду. Покинь сахіба там, а сам махай додому. І на ось рупію».

Потім заговорили навперемінку Малвені з Ортерісом.

Почав Малвені, а далі ви вже самі розбирайте, хто що сказав.

— Той Балду був з біса хитре чортеня… Каже: «Бахут ачча», — та й побіг… Та ще й моргнув нам… А я кажу, що тут можна грошенят добути… А я хотів побачити, чим скінчиться наша кампанія… То я й кажу: «Гайда, хлопці, до Падшахі-джхілю… Та порятуємо курдуплика від кровожерного дакайта Балду… З’явимось, наче рятівники у п’єсі, що ото в театрі Вікторії… Отож поперли ми до джхілю, аж чуємо, ззаду ніби чорти женуться, і випереджає нас чвалом троє хлопчаків на косарських конячках… Щоб я скис, коли Балду не зібрав цілу армію дакайтів… Аби все як слід упорати. Отож вони летять, і ми летимо, просто лускаємо зі сміху, а добігаємо до джхілю… і чуємо — жалібні зойки линуть у вечірній тиші. (Ортеріса пиво вже вкинуло в поетичний настрій).

Далі дует знову повів Малвені:

— Еге ж, чуємо, як дакайт Балду горлає на візника, а котрийсь із тих чортенят гатить ломакою по верху ікки, а Бінайра Тріґ усередині репетує: «Ґвалт! Убивають!» Балду, вибивши візника з позиції, вхопив віжки й помчав як скажений до джхілю… А візник нам назустріч та й каже: «Той сахіб, — каже, — з глузду з’їхав з переляку! В яку це чортівню ви мене вплутали?» — «Не бійся, — ми йому, — піймай он шкапу та гайда за нами. На сахіба дакайти напали, а ми біжимо його визволяти!» А він: «Дакайти? Які дакайти! То бадмаиі Балду!» — «Кий у біса Балду! — це ми йому. — То дикий розбійник-ишиан з гір! Там їх аж восьмеро чинять ґвалт сахібові. Затям це, то ще рупію дістанеш!» А тоді чуємо: лусь-лусь-лусь — ікка перевертається та бурх у воду! А Бінайра Тріґ уже волає до Бога, щоб простив йому гріхи… А Балду з товаришами хлюпощуться в воді, як лондонські хлопчаки в Серпентайні[35].

Три мушкетери воднораз приклалися до кухлів з пивом.

— Ну, а далі? Що ж далі? — допитувавсь я.

— Що далі? — відказав Малвені, втерши вуса. — Та невже б таки ми, троє бравих молодців-солдатів, попустили, щоб окрасу палати лордів пограбували й утопили в джхілі? Ми вишикувались зімкнутою колоною й налетіли на ворога. Певне, з десять хвилин там діялось таке, що ви б свого голосу не почули. Шкапина ірже в один голос із Бінайрою Тріґом та військом Балду, а ломаки аж свистять довкола ікки, а Ортеріс садить по її верху кулаками, а Ліройд горлає: «Стережися ножів!» — а я рубаю в пітьмі на всі боки, розганяючи цілий корпус патанів. Матінко пресвята! Більше гармидеру було, ніж під Ахмед-Келом та Майвандом заразом. Ну, врешті Балду зі своїми шибениками втекли. Чи ви коли бачили, як справжній лорд ховає своє лордство під півтора футами іржавої болотяної води? Ну достеменно водоносів козячий міх, та ще й труситься весь. Не хутко ми переконали нашого Бінайру, що йому кишок не випущено, а ще довше витягали з води ікку. Після бою вернувся й візник, та все божиться, що й він помагав проганяти ворога. А Бінайра ледь живий з переляку. Ми допровадили його до табору — поволеньки-поволеньки, щоб його тим страхом та холодом пройняло як слід. І таки пройняло! Хвала нашому полковому святому, лорда Бінайру Тріґа пройняло до кісток!

Тоді озвався Ортеріс — повільно, з безмежною гордістю в голосі:

— А він каже: «Ви мої одважні рятівники, — каже, — Ви слава британської армії!» — каже. 1 починає розписувати, яка страшенна ватага дакайтів насіла на нього. Мовляв, їх було душ сорок, і вони його тільки числом подужали, а то б нізащо в світі, й не злякався він, мовляв, нітрохи. Візникові дав п’ять рупій за його рицарську поміч, а нам сказав, що оддячить потім, як побалакає з полковником! Бо ми, мовляв, слава свого полку.

— А ми троє, — докинув Малвені з ангельською усмішкою, — вже не раз при-вер-тали до себе о-соб-ливу увагу Бобса Бахадура[36]. Але він таки добрячий чолов’яга, наш Бобе. Ну, Ортерісе, розповідай, синку, далі.

— Ну,