Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

часто про це думав. Але іноді, у зимові вечори, коли сяяли зорі й було дуже холодно, коли я був втомлений, відпрацювавши дві зміни, і не хотів нічого, крім як заснути просто там, на виступі копальні, — я думав, що одного дня сидітиму ось у такому місці, де один келих вина коштуватиме більше за всю мою денну платню, що я таки зароблю на кожну хвилину цього вечора, на кожну краплю, кожну квітку на столі, і я сидітиму там без жодної причини, а задля власного задоволення.

Усміхаючись, Даґні запитала:

— Зі своєю коханкою?

Помітила відголос болю у його очах і відчайдушно пошкодувала про свої слова.

— З… жінкою, — відповів він. Вона знала, яке слово він пропустив.

Генк продовжував, його голос лунав м’яко та рівно:

— Розбагатівши і побачивши, що роблять товстосуми для власної втіхи, я подумав, що мого омріяного місця не існує. Я й сам чітко його не уявляв. Не знав, яким воно має бути, знав тільки, що відчуватиму. Багато років тому я облишив свої сподівання. Але сьогодні відчуваю те, про що мріяв.

Дивлячись на неї, він підняв келих.

— Генку, я… Я могла б відмовитися від усього, що мала колись у житті, задля того, щоб бути… розкішним об’єктом твого задоволення.

Він бачив, як тремтить її рука з вином. Спокійно мовив:

— Я це знаю, найдорожча.

Вона сиділа, шокована й заціпеніла: ніколи досі Генк не вживав цього слова. Відкинувши голову назад, він усміхнувся найяскравішою веселою усмішкою, яку їй випадало бачити на його обличчі.

— Твій перший момент слабкості, Даґні, — зауважив він.

Даґні засміялась і похитала головою. Генк простягнув руку через стіл і накрив долонею її оголене плече, як для негайної підтримки. Стиха сміючись, вона, наче випадково, ковзнула губами по його пальцях; якусь мить її обличчя було схилене, і він розгледів, що мерехтіння в її очах — це сльози.

Коли Даґні поглянула на нього, її усмішка відповідала його усмішці, й решту вечора тривало це святкування — за всі його роки, ще з тих ночей на виступі шахти, за всі її роки, від першого балу, коли, у невгамовній тузі за неокресленим уявленням про радість, вона думала про людей, які сподівалися, що прожектори та квіти зроблять їх просвітленими.

«А, може… те, чого нас учили… це дуже лиха і дуже суттєва помилка?» — пригадала вона його слова, відкинувшись на м’якому кріслі у своїй вітальні й чекаючи на його прихід того гнітючого весняного вечора… «Ще трохи далі, моя дорога, — думала вона, — зазирни-но ще трохи далі, й ти звільнишся від помилок і від усього марного болю, що його ніколи не мусила зазнати…»

Однак Даґні відчувала, що й вона не бачить усієї дороги, і запитала в себе, що ж іще чекає на неї попереду…

Прямуючи темними вулицями до її помешкання, Ріарден тримав руки в кишенях пальта, притискаючи долоні до боків, бо не хотів ні до чого торкнутися чи когось зачепити. Він ніколи досі не переживав такого: раптової безпричинної зміни, що, здавалося, затопила все навколо, зробивши місто якимось глевким. Він міг зрозуміти відразу до якоїсь окремої речі й міг подолати це за допомогою здорового обурення та знання, що ця річ не належить світові; однак це було щось нове: відчуття, що світ — огидне місце, до якого він не хоче мати стосунку.

Він провів нараду з виробниками міді, яких щойно обібрали за допомогою серії директив, що позбавляли їх можливості існувати протягом наступного року. Він не знав на це ради, не мав рішення, що міг би запропонувати; кмітливість, що прославила його — чоловіка, який завжди знайде спосіб, щоб виробництво тривало, — не допомогла відшукати для них порятунку. Та всі вони й самі знали, що це неможливо; винахідливість — чеснота розуму, а в тому, якими засобами протистояли виробникам, глузд давно вже було відкинуто.

— Це угода між хлопцями з Вашингтона та імпортерами міді, — сказав один із присутніх, — переважно «Міддю д’Анконій».

«Це всього лише незначний, побічний напад болю, — подумав він, — розчарування в очікуваннях, на які ніколи не мав права». Він мусив знати, що саме так і могла повестися людина штибу Франциско д’Анконії, — і він подумав злісно, чому почувається так, ніби яскравий крихітний вогник загас у світі цілковитої темряви.

Ріарден не знав, чи це неможливість діяти викликала огиду, чи огида позбавила його бажання діяти. «І те, й те…» — подумав він; бажання передбачає можливість діяти, яка допоможе його реалізувати; дія передбачає мету, що її варто досягнути. Якщо єдина можлива мета — випрошувати сумнівну короткочасну послугу від озброєних людей, то жодна дія чи бажання більше не можуть існувати.

«То чи може тоді існувати життя?» — байдужо запитав він у себе. «Життя, — подумав він, — окреслене як рух; життя людини — рух цілеспрямований; який же стан буття тих, кому заборонено намір і рух, кого тримають у ланцюгах, але дозволяють дихати і бачити всю велич можливостей, що їх можна було б досягнути, дозволяють кричати: «Чому?», але як єдине пояснення показують дуло пістолета?» Він здригнувся, продовжуючи йти; йому навіть не хотілось знайти відповіді.

Знеохочено оглянув руйнування, завдані цією його байдужістю. Хоч крізь яку складну боротьбу доводилося проходити в минулому, він ніколи не опускався до такої остаточної та потворної відмови діяти. У моменти страждання Ріарден ніколи не дозволяв болю завоювати беззастережну перемогу: ніколи не дозволяв собі втратити бажання радіти. Він не сумнівався у походженні цього світу чи у величі людини, що є його рушійною силою та ядром. Багато років тому зневажливо та недовірливо міркував про секти фанатиків, які з’являлися серед людей у темних закутках історії; про секти, які вірили, що людину ув’язнено в пастці неприязного всесвіту, яким керує зло з єдиною метою — завдавати страждань. Сьогодні він осягнув своє бачення світу та проаналізував власні відчуття. Якщо те, що він споглядав навколо, було світом, у якому він жив, то йому не хотілося торкатися до жодної частини цього світу, не хотілось із ним боротися, він був аутсайдером, який не мав, що ставити на карту, і без щонайменшого бажання жити далі.

Даґні та потреба її побачити були єдиним винятком.

Потреба залишилася. Проте у стані раптового шоку він усвідомив, що не почував жодного бажання сьогодні з нею переспати. Жагу, яка досі не давала йому й миті спочинку, яка повсякчас зростала, підживлюючись отриманим задоволенням, було стерто. Дивна імпотенція, що не належала ні розумові, ні тілу. Він відчував — як ніколи, пристрасно, —