Читати книгу - "Майстер і Маргарита"

— Не панімай… русскі ґаваріть…

— Вони не розуміють! — устряв із лави реґент, хоч його ніхто й не просив пояснювати слова іноземця.

— Не прикидайтеся! — грізно сказав Іван і відчув холод під грудьми. — Ви щойно прекрасно говорили руською мовою. Ви не німець і не професор! Ви — вбивця й шпигун! Документи! — розлючено крикнув Іван.

Загадковий професор гидливо скривив і без того кривого рота й знизав плечима.

— Громадянине! — знову устряв мерзенний реґент. — Ви що ж це бентежите інтуриста? За це з вас суворо стягнеться! — А підозрілий професор зробив пихате обличчя, повернувся й пішов геть від Івана.

Іван почув, що губиться. Задихаючись, він звернувся до реґента:

— Гей, громадянине, поможіть затримати злочинця! Ви повинні це зробити.

Реґент надзвичайно пожвавився, скочив і загорлав:

— Котрий злочинець? Де він? Іноземний злочинець? — оченята реґента радісно заграли. — Оцей? Як він злочинець, то насамперед слід кричати: «Ґвалт!» Бо він втече. А нумо ж удвох! Разом! — і тут реґент роззявив пащу.

Розгублений Іван послухався й заволав «ґвалт!», а реґент його підманув, нічого не крикнув.

Самітний, хрипкий крик Івана добрих наслідків не дав. Дві якісь дівиці сахнулися від нього убік, і він почув слово «п’яний!»

— А, то ти з ним у спілці? — впадаючи у гнів, прокричав Іван. — Ти що ж це, глумитися наді мною? Ану пусти!

Іван кинувся праворуч, і реґент — теж праворуч! Іван — ліворуч, і той мерзотник туди ж.

— Ти навмисне під ногами плутаєшся? — звіріючи, закричав Іван. — Я тебе самого віддам до рук міліції.

Іван зробив спробу вхопити негідника за рукав, але схибив і нічогісінько не впіймав. Реґент наче крізь землю провалився.

Іван охнув, поглянув у далечінь і побачив ненависного невідомця. Той був уже біля виходу до Патріяршого провулка, та до того не сам. Вкрай сумнівний реґент встиг прилучитися до нього. Та й це ще не годі: третім у цій компанії виявився не знати звідки виниклий кіт, здоровезний як кабан, чорний як сажа або грак, та ще й із завзятими кавалерійськими вусами. Трійця рушила до Патріяршого, причому кіт рушив на задніх лапах.

Іван попрямував за злочинцями услід і відразу пересвідчився, що наздогнати їх буде дуже нелегко.

Трійця миттю проскочила провулком і опинилася на Спиридонівці. Скільки Іван не наддавав ходи, відстань між переслідуваними та ним ні на крихту не скорочувалась. І не встиг поет отямитися, як після тихої Спиридонівки опинився біля Нікитських воріт[98], де становище його погіршилося. Тут уже була товкотнеча, Іван налетів на когось із перехожих, його облаяли. А злочинна зграя до того ж вирішила тут удатися до улюбленого бандитського прийому — сипнути врозтіч.

Реґент з великою спритністю на ходу вкрутився до автобуса, що летів до Арбатської площі[99] і вислизнув. Загубивши одного з переслідуваних, Іван зосередив свою увагу на коті та побачив, як той дивний кіт підійшов до підніжки моторного вагона «А», що стояв на зупинці, нахабно відсадив жінку, що вискнула, вчепився за поручень і навіть зробив спробу всучити кондукторці гривеника[100] крізь відчинене через задуху вікно.

Поведінка кота настільки вразила Івана, що він у безруху закляк біля бакалійного магазина на розі, й тут удруге, але набагато дужче, був уражений поведінкою кондукторки. Та, тіль-тіль уздріла кота, що лізе до трамваю, із люттю, з якої аж тряслася, заверещала:

— Котам не можна! З котами не можна! А дзусь! Злізай, бо міліцію покличу!

Ні кондукторку, ні пасажирів не вразила сама суть справи: не те що кіт лізе до трамваю, в чому було б іще пів біди, а те, що він збирається платити!

Кіт виявився не лише платоспроможним, але й дисциплінованим звіром. При першому ж окрику кондукторки він припинив наступ, знявся з підніжки й сів на зупинці, потираючи гривеником вуса. Та лиш кондукторка рвонула мотузку[101] й трамвай рушив, кіт вчинив як усякий, кого виганяють із трамваю, але кому їхати все ж треба. Пропустивши повз себе усі три вагони, кіт скочив на задню дугу останнього, вчепився за якусь кишку, що виходила із стінки, і покотив, заощадивши таким робом гривеника.

Захопившись паскудним котом, Іван мало не загубив найголовнішого з трьох — професора. Та, на щастя, той не встиг ушитися. Іван угледів сірий берет у гущині на початку Великої Нікитської, або вулиці Герцена[102]. Умить Іван і сам опинився там. Та ба, удачі не було. Поет і ходи наддавав, і тюпцем починав бігти, штовхаючи перехожих, та на жоден сантиметр не наблизився до професора.

Хоч як був засмучений Іван, усе ж його вражала та надприродна швидкість, з якою відбувалася гонитва. І двадцяти секунд не минуло, як після Нікитських воріт Івана Миколайовича вже засліпили вогні на Арбатській площі. Ще кілька секунд, і ось якийсь темний провулок зі скособоченими тротуарами, де Іван Миколайович беркицьнувся й розбив коліно. Знову освітлена магістраль — вулиця Кропоткіна, потім провулок, потім Остоженка і ще провулок, понурий, гидкий та слабо освітлений[103]. І от тут Іван Миколайович остаточно загубив того, хто був йому так потрібний. Професор щез.

Іван Миколайович засмутився, та не надовго, бо нараз зміркував, що професор неодмінно повинен опинитися в будинку № 13 і неодмінно в квартирі 47.

Удершись до під’їзду, Іван Миколайович злетів на другий поверх, відразу натрапив на цю квартиру й подзвонився нетерпляче. Чекати довелось недовго: двері Іванові відчинила якась дівчинка років п’яти і, нічого не питаючи в зайди, відразу пішла собі десь.

У величезному, вкрай занехаяному передпокої, слабо освітленому малесенькою вугільною жарівкою[104], під високою, чорною від бруду стелею, на стіні висів велосипед без шин, стояла величезна скриня, оббита залізом, а на полиці над вішалом лежала зимова шапка, і її довгі вуха звисали додолу. За одними з дверей гучний чоловічий голос в радіоапараті сердито кричав щось віршами.

Іван Миколайович анітрохи не розгубився за незнайомих обставин, і просто подався до коридору, міркуючи так: «Він, певна річ, сховався у ванній». У коридорі було поночі. Потикавшись у стіни, Іван побачив слабеньку стьожку світла знизу під дверима, намацав ручку й несильно шарпнув її. Гачок відскочив, і Іван опинився саме у ванній, і подумав про те, що йому пощастило.

Та пощастило не так, як би треба було! На Івана дмухнуло вогким теплом, і, при світлі вугілля, що тліло в колонці, він розгледів великі ночви, що висіли на стіні, і ванну, усю в чорних страхітних плямах по збитій емалі. Так от, у цій ванні