Читати книгу - "ДНК"

намиста, перстені, кульчики. Я завмер і дивився на це щастя, яке мені несподівано впало на голову, й думав, як із ним розпорядитися, бо пан доктор уже ніколи не покине гетто, а вимагати від мене повернути своє добро теж не стане, бо лише гірше собі зробить. Хіба що… хіба що, ідучи на дно, захоче й мене за собою потягнути, аби відімстити, і скаже їм, що передав мені свої скарби. Ого! Тоді вже мене чекає повний гаплик. Але можна й від цього убезпечитися, якщо занести валізу Краухові, перед тим дещо з неї поцупивши, бо так по-правді, то на дідька мені здалися канделябри й срібне начиння разом з тими хутерками? Але тоді й частину золота треба буде віддати, бо, як справедливо зазначив пан комісар, неможливо, аби пан доктор не мав якихось золотих брязкалець.

Усе, що я відібрав для себе, я заховав на стриху за сволоком. Однієї темної ночі, прихопивши валізу й лопату, я проник на безлюдне обійстя пана доктора і в глухому закутку саду викопав яму, куди опустив валізу й присипав її. Кожну лопату землі я старанно притоптував, відтак замаскував дерном, накидав зверху гілляччя й повернувся домів. А наступного дня я вже був з візитою в пана Крауха й розповів, що його думка, висловлена з приводу відсутності золота в хаті пана доктора, весь час мене мучила, але я собі пригадав, що якось бачив доктора з лопатою в саду. Це було доволі дивно, бо вони завше наймали когось, хто їм плекав сад, і ніколи нікого з них я не бачив з лопатою чи садовими ножицями. І ось мені спало на думку, що певно доктор мусив свої скарби закопати. Комісар подивився на мене відверто захопленими очима.

— Я завжди у вас вірив, пане Попель. Але ми це вже проробили, ми обстежили увесь сад.

— Із залізними прутами?

— Ні. Ми просто шукали місце, де недавно було копано.

— Він міг замаскувати.

Комісар замислився, видно визнаючи мою рацію. А за кілька хвилин ми вже їхали на мою вуличку. Дорогою я вийшов з авта, щоб не засвітитися перед сусідами, а коли підходив до хати, то побачив, як поліція штрикає металевими прутами землю. Незабаром вони намацали щось тверде, відкопали — і на тобі: валіза! Але пан комісар не став її при свідках відчиняти, а заніс до моєї кнайпи, точніше до мого маленького покою. Те, що він виявив у валізі, неабияк його потішило. Я вдавав своє захоплення й тішився, що зробив таку послугу для рейху, скромно натякаючи, що здалося б мені за це теж якусь дурничку отримати на пам’ять про таку подію.

Пан Краух зиркнув на мене з підозрою й сказав:

— Що ви собі надумали? Це добро належить рейхові. Нізащо в житті я не зміг би смикнути звідси бодай якогось зачуханого срібного перстеника.

Але потім, оглянувши увесь той скарб, вийняв невеличке хутерко чи то куниці, чи то тхора, погладив його любовно так, гейби то було щось живе, і простягнув мені:

— Ось, це ваша законна здобич. Будете шити собі плаща, то дуже згодиться на комір.

Я подякував з усією щирістю і з таким захватом, ніби мені подарували половину валізи, аж пан Краух зблиснув здивованими очима, а я подумав собі, чи не переграю часом, і швидко збавив оберти. Відтак ми випили по чарці, закусили флячками, і пан комісар із валізою подався до авта. А я полегшено передихнув.

Це сталося. Нарешті це сталося — я здобуду пані Ружанську. Завтра. Завтра. Він приїде і його схоплять. Я попрохав Крауха ще про одну послугу. Зовсім дрібничкову. Я розповів, кудою завше їде Ружанський з двірця і о котрій годині. То, щоб не робити зайвого рейваху на нашій тихій богоспасенній вуличці, чи не можна було б його арештувати дорогою. Краух покивав мені вказівним пальцем, віддаючи належне моїй практичності. Вочевидь, ми знайшли одне одного.

Увесь день минув у гарячці. Я час від часу зиркав через паркан, що там робить пані Ружанська. А вона якраз вивішувала на шнури випрану білизну. І були там також калісони її чоловіка. Файні калісони, здається, шовкові. Я б від таких не відмовився.

Увечері я не втримався й видудлив півпляшки горілки без закуски. Мене всього теліпало. Заснув я, уявляючи собі гарячі обійми пані Ружанської. Але чого пані? Звати її Меланія? От і називатиму її Меласею. Ме-ла-ся! Ме-ля! Яке смачне, яке солодке слово, дається смакувати.

Наступного дня я не знаходив собі місця. Переймався. Ану ж як там передумають і таки припруться на нашу вулицю? Я не переживу цих криків. Уявив собі, як Мелася верещить, хапає поліцаїв за руки, вони її відштовхують, вона падає й уже ловить їх за ноги. І верещить, верещить, геть уся розпатлана. Ні, це не для моїх нервів.

Він приїжджав завше щоранку за квадрант[22] одинадцята. І на ту пору Мелася вже стояла у своєму шляфроку на брамі й дивилася в тамтой кінець вулиці, а коли з’являвся його ровер з-за вінкля[23], вона підносила долоню до очей дашком, робила кілька кроків назустріч і усміхалася, а вітер куйовдив її волосся, розсипаючи по плечах. І я не міг відвести від неї очей. Цього разу все відбувалося, як і завше. Я визирнув з вікна й побачив її коло брами. Вона помахала мені рукою. Була радісна й сонячна. І день був сонячний.

— Пане Помазан, — гукнув я через дорогу, — щось мені здається, що в такий день конче перехилити шкалик доброї цьмаги, га?

— О, я ніколи не проти, — затер руки пан Помазан і поквапився до мене.

У такі гарні теплі дні я виставляю два-три столики на вулицю. Пан Краух дозволив мені забрати барвисту маркізу з кнайпи на Джерельній, де було гетто. Там їм уже було не до посиденьок по кнайпах. Отож ми собі сіли з сусідом і пригостилися настоянкою на хроні. Нам любенько все було видно, що робилося на вулиці. А робилося не дуже багато. Мелася й далі стояла біля брами й визирала коханого, а він все не їхав і не їхав. Тоді я запросив її до нашого столу, вона відмовлялася, та врешті погодилася, і я налив їй вишневої наливки, солодкої, як її пупчик. Я намагався пожвавити бесіду, пан Помазан її підтримував, але Мелася була неуважна й не відводила очей з вінкля. Так ото проминуло добрих півгодини. Аж ось з-за рогу з’явився якийсь поліцай на ровері. Ровер був пана