Читати книгу - "Номер нуль"

та королівської корони Балеарських островів. Із цього роду відділяється у 1934 році один данець, котрий засновує ще один орден і віддає керівництво канцелярією принцу Греції та Данії Петрові[61]. У шістдесятих відступник з російського роду — Поль де Граньє де Касаньяк[62] — у Франції засновує новий орден, обравши за протектора колишнього короля Петра II Югославського[63]. У 1965-му колишній король Петро II Югославський посварився з Касаньяком, відтак заснував у Нью-Йорку ще один орден, зробивши великим пріором[64] ордену принца Греції та Данії Петра. У 1966-му канцелярію ордену очолив такий собі Роберт Бассараба фон Бранкован[65] Хімкіаквілі, якого, утім, вигнали, й він заснував орден мальтійських лицарів-ейкуменійців. Згодом його імперським та королівським протектором мав стати Енріке III Константинопольський Ласкаріс Алерамік Палеолог[66]з Віго та Монферрату[67]. Кажуть, він був спадкоємцем трону Візантії та принцом Фессалії, пізніше він заснував ще один Мальтійський орден. Потім знаходжу візантійський протекторат. Орден створив румунський принц Кароль, відділившись від Касаньяка; великим бальї[68] великого протекторату є такий собі Тонна-Барте, Андрій Югославський[69] — колишній Великий магістр ордену, заснованого Петром І, є Великим магістром пріорату Росії (згодом перейменованого на Великий королівський пріорат Мальти та Європи). Є навіть орден, заснований бароном де Шобером та Вітторіо Буза, чи то пак Віктором Тимуром II, православним архієпископом, митрополитом Білостоку, патріархом діаспори східного та західного обряду, президентом вільного міста, республіки Данціг та Демократичної білоруської республіки, Великим ханом Тартарїї та Монголії. А ще існує Великий міжнародний пріорат, який у 1971 році створив уже згаданий його королівська величність Роберто Патерно та барон (маркіз) Аларський, великим протектором якого у 1982 році стає ще один з роду Патернів, голова королівського роду Леопарді Томассіні Патерно Константинопольський, спадкоємець Східної Римської імперії, помазаник та законний наступник апостольної католицької ортодоксальної церкви східного обряду, маркіз Монтеаперту, пфальцграф польських земель. У 1971-му у Мальті з’являється Ordre Souverain Militaire de Saint-Jean de Jérusalem (саме з нього я почав), утворившись після відколу від того ж таки Бассараба, під високою протекцією Александра Лікастра Грімальді Ласкаріса Коммено Вентімільї, герцога Ла Шатра, принц-суверена та маркіза Деоля. Нині його Великим магістром є Карл Стівала ді Флавіньї, до якого після смерті Лікастра приєднався П’єр Пасло[70], перебравши на себе титули Лікастра, окрім титулу його величності архієпископа патріарха Бельгійської ортодоксальної католицької церкви, Великого магістра суверенного військового ордену Єрусалимського храму, Великий магістр та ієрофант[71] Всесвітнього масонського ордену прадавнього східного обряду Мемфіса та Міцраїма[72]. Мало не забув: щоб бути à la page[73], можна було стати членом Сіонського пріорату, як потомок Ісуса Христа, який одружився з Марією Магдалиною та започаткував рід королів-Меровінгів[74].

— Навіть самі імена цих людей стануть новиною, — прокоментував Сімей, який весело занотовував. — Ви лиш подумайте, панове: Поль де Граньє де Касаньяк, Лікастр (так ви сказали?) Грімальді Ласкаріс Коммено Вентімілья, Карл Стівала ді Флавіньї...

— Роберт Бассараба фон Бранкован Хімкіаквілі, — переможним тоном нагадав Лучиді.

— Гадаю, — додав я, — що до багатьох наших читачів чимало разів зверталися з подібними пропозиціями, тож ми допоможемо їм захиститися від таких спекуляцій.

Сімей завагався й сказав, що йому треба кілька хвилин, щоб усе обміркувати. Мабуть, наступного дня йому повідомили, й він розповів нам, що наш редактор називався Командором, бо нагороджений орденом Святої Марії Віфлеємської:

— Тепер видається, що орден Святої Марії Віфлеємської — це ще одна вигадка. Справжній орден зветься Святої Марії Єрусалимської. Чи то пак “L’ordo fratrum domus hospitalis Sanctae Mariae Teutonicorum in Jerusalem”, і визнаний у щорічному переліку понтифіка. Певна річ, зважаючи на всі інтриги, які нині відбуваються у Ватикані, я б і йому не довіряв, але хай там як, та можна бути певним, що Командор ордену Святої Марії Віфлеємської — це ніби мер міста Бенгоді[75]. То ви хочете, щоб ми надрукували статтю, яка кидатиме тінь сумніву чи навіть висміюватиме орден нашого Командора? Нехай кожен плекає свої ілюзії. Мені прикро, Лучиді, але мусимо викинути твою прекрасну статтю у сміттєвий кошик.

— То ви кажете, що ми маємо, пишучи кожну статтю, переконатися, що вона до вподоби Командору? — спитав Камбрія, який був неперевершений фахівець із дурних питань.

— Хочеш — не хочеш, — відповів Сімей, — це наш акціонер, що має найбільше акцій, як то кажуть.

У цю мить Майя наважилася запропонувати імовірну тему для дослідження. Справа ось у чім. Неподалік Порта Тичинезе[76], території, яка стає щодень популярнішою серед туристів, була піцерія-ресторан, що звалася «Солома та сіно». Майя, що мешкає біля зрошувальних каналів, роками проминала той заклад. І роками ця величезна піцерія, у якій крізь великі вікна виднілася щонайменше сотня місць, була зазвичай порожньою, хіба якийсь турист пив каву за столиком просто неба. І місцина ніби не занедбана, Майя якось заходила туди з цікавості й була там єдиною відвідувачкою, якщо не зважати на сімейство за столиком у глибині зали. Вона замовила саме «солому та сіно»[77], келих білого вина та медовий торт — пречудова їжа за помірною ціною, ще й офіціанти надзвичайно ввічливі. Отже, якщо хтось утримує такий великий заклад із персоналом, кухнею тощо, причому відвідувачі роками туди не навідуються, то якщо господар — людина розумна, він має полишити ту збиткову справу. А «Солома та сіно» ніколи не закривалася, працювала день у день, років з десять, мало не 365 днів на рік.

— У цьому є загадка, — зауважив Костанца.

— Ще й яка, — відповіла Майя, — пояснення очевидне: заклад належить мафії чи тріадам або каморрі, його придбали за чималі гроші, але це вдале вкладення коштів для відмивання брудних грошей і законне. Але, скажете ви, гроші, вкладені у заклад, уже повернулися, тому можна було б і закрити його, не викидаючи далі грошей на вітер. Одначе — навпаки! — заклад працює. А чому?

— Чому? — як завжди, спитав Камбрія. Судячи з відповіді Майї, мізки у неї працюють.

— Заклад потрібен, щоб відмивати брудні гроші, які постійно надходять. Обслуговуєш кілька клієнтів щовечора, а чеки вибиваєш так, ніби тих відвідувачів у тебе побувало сотні. Відзвітувавши про прибуток, кладеш гроші у банк — і може, щоб не привертати зайвої уваги до такої кількості готівки (адже кредитною карткою ніхто не розраховувався), відкриваєш рахунки у двадцяти банках. З цих уже відмитих грошей платиш