Читати книгу - "Вбити пересмішника"

собою, позначив як свою власність, проголосив, що я єдина дівчинка, яку він буде завжди любити, а от потім почав мною нехтувати. Я його двічі відлупцювала, але це не допомогло, він тільки ще більше зблизився з Джемі. Вони цілісінькі дні сиділи у будиночку на дереві, щось замислювали й планували, а мене кликали тільки коли їм для гри був потрібен хтось третій. Та я й сама потроху відсторонювалася від їхніх досить ризикованих витівок і хоч і наражалася на те, що вони мене дражнитимуть дівчиськом, просиджувала останні літні вечори на ґанку міс Моді Аткінсон.

Міс Моді завжди дозволяла нам з Джемі бігати у неї по подвір’ю, аби лише не постраждали її азалії, втім, наші стосунки були не зовсім прозорі. Поки Джемі з Діллом не відсторонили мене від своєї компанії, вона була просто звичайна сусідка, хіба що добріша за інших.

Наша неписана угода з міс Моді передбачала, що ми можемо гратися на її моріжку, їсти її мускатний виноград, не ламаючи лози, вільно користуватися її просторим двором,— то були дуже щедрі умови, і ми нечасто розмовляли з нею через побоювання порушити хистку рівновагу наших стосунків. Але Джемі й Діла своєю поведінкою підштовхнули мене шукати товариства міс Моді.

Міс Моді не терпіла свого будинку: час, проведений у приміщенні, вона вважала змарнованим. Вона була удова, жінка-хамелеон, яка працювала на своїх грядках у старому солом’яному брилі й чоловічому комбінезоні, але о п’ятій вечора, прийнявши ванну, з’являлася на своїй веранді у всій величі та блиску найгарнішої пані нашої вулиці.

Вона любила все, що росте на Божій землі, навіть бур’яни. За одним винятком. Якщо вона знаходила травинку ситі, то тут-таки розпочиналася Друга битва на Марні[8]: міс Моді налітала на неї з бляшанкою і бризкала зусібіч якоюсь отрутою, такою потужною, що, за її словами, може знищити і нас, якщо ми підійдемо трохи ближче.

— А хіба не можна просто її видерти? — спитала я, побачивши боротьбу не на життя, а на смерть з травинкою заввишки не більш як три дюйми.

— Видерти, дитино, видерти? — Міс Моді підняла кволий паросток і придушила пальцями його тоненьке стебло. Посипалися дрібні зернятка.— Та один такий паросток може знищити ціле подвір’я. От подивися. Коли приходить осінь, насіння підсихає, і вітер розносить його по всьому Мейкому!

На обличчі міс Моді з’явився такий вираз, ніби йшлося про біблійну чуму єгипетську.

Мова її була вельми гостра й енергійна як на мешканку Мейкома. Нас вона кликала повними іменами, а коли усміхалася, то було видно дві золоті коронки на верхніх іклах. Коли я почала їх розхвалювати і висловила надію, що колись і сама такі матиму, вона клацнула язиком і витягла показати мені свій зубний міст — безумовний жест довіри, який скріпив нашу дружбу.

Доброзичливість міс Моді поширювалася і на Джемі з Діллом, коли вони робили перерву у своїх заняттях: ми розкошували плодами таланту міс Моді, про який досі й гадки не мали. Вона пекла найсмачніші торти в усьому Мейкомі. Потому як ми з нею заприятелювали, щоразу, коли вона їх пекла, додавала до одного великого торта ще три маленьких і гукала до нас через вулицю:

— Джемі Фінчу, Скауте Фінч, Чарльзе Бейкере Гарисе, ходіть сюди!

І наша поспішність завжди винагороджувалася.

Влітку сутінки довгі й лагідні. Дуже часто ми з міс Моді сиділи мовчки на її веранді й дивилися, як небо на заході поволі стає з жовтого рожевим, як ластівки ширяють понад крівлями і зникають за високим дахом школи.

— Міс Моді,— спитала я одного разу,— як ви гадаєте, Примара Редлі ще живий?

— Його звати Артур і він ще живий,— відповіла вона, тихенько хитаючись у своєму дубовому кріслі-гойдалці.— Чуєш, як пахнуть сьогодні мої мімози? Солодко, як подих янгола.

— Так, мем. А звідки ви знаєте?

— Що знаю, дитино?

— Що Пр... тобто, що містер Артур ще живий?

— Яке неприємне запитання. Втім, сама тема неприємна. Я знаю, що він живий, Джін-Луїзо, бо ще не бачила, як його виносять.

— А може, він помер, і його запхали у димар.

— Звідки це ти узяла?

— Джемі каже, що воно дуже на те схоже.

— Так-так-так. Щодня він дедалі більше нагадує Джека Фінча.

Міс Моді знала дядька Джека Фінча, Атикусового брата, з самого малечку. Майже однолітки, вони виросли разом на Пристані Фінча. Міс Моді була донькою сусіди-землевласника, лікаря Френка Б’юфорда. Професією лікаря Б’юфорда була медицина, а захопленням — усе, що росте на землі, тому він і не забагатів. Дядько Джек Фінч обмежив свою любов до рослин квітковими ящиками у себе на підвіконні, тому й забагатів. Дядько Джек завжди приїжджав до нас на Різдво і щоразу волав через вулицю до міс Моді, щоб вона виходила за нього заміж. Міс Моді волала у відповідь:

— Голосніше кричи, Джеку Фінчу, щоб і на пошті почули, а я тебе не чую!

Нам з Джемі здавалося, що це доволі дивний спосіб робити шлюбну пропозицію, але дядько Джек узагалі був диваком. Він казав, що вже сорок років безуспішно намагається розізлити міс Моді, що він — остання людина, з якою б вона одружилася, але перша, яку їй хочеться дратувати, тому найкращий захист — це напад, і це ми розуміли дуже добре.

— Артур Редлі просто сидить удома, от і все,— сказала міс Моді.— Хіба ти не сиділа б удома, якби не хотіла виходити на люди?

— Так, мем, але я б хотіла виходити. А він чому не хоче?

Міс Моді примружила очі.

— Ти знаєш цю історію незгірше за мене.

— Але я ніколи не чула чому. Ніхто не розказував мені чому.

Міс Моді поправила свій зубний міст.

— Ти знаєш, що старий містер Редлі був з баптистів, які миють ноги...

— Та ви самі ніби з таких?

— Моя віра не така сувора. Я з простих баптистів.

— І ви не вірите у миття ніг?

— Вірю. Тільки у себе вдома у ванні.

— Але ми не можемо ходити з вами до причастя...

Міс Моді, схоже, вирішила, що легше визначити примітивний баптизм, ніж закрите причастя, і сказала:

— Ногомийники вважають усяке задоволення за гріх. Ти знаєш, декілька з них вийшли зі свого лісу якось у суботу, стали біля мого подвір’я і проголосили, що я піду прямісінько до пекла разом з моїми квітами.

— Разом з вашими