Читати книгу - "Бавдоліно"

не надто суперечити собі, Оттон, переписуючи «Хроніку», став поблажливішим до нас, нещасних людей. А до цього призвів я, вишкрябавши першу версію. Можливо, якби залишилася тільки перша версія, Оттон не мав би відваги братися за «Gesta», а що саме завдяки цьому творові завтра знатимуть, що Фрідріх робив, а чого не робив, то якби я не вишкріб першої версії «Хроніки», то врешті могло б виявитися, що Фрідріх зовсім не робив усього того, що він, як ми вважаємо, зробив.

— Ти, — казав Никита, — мов той критянин-брехун, переконуєш мене, що ти несосвітенний брехун, і хочеш, щоб я тобі повірив. Хочеш, щоб я повірив, ніби ти розповідаєш побрехеньки всім, крім мене. За стільки років при дворі імператорів я навчився виплутуватися з пасток, розставлених ще хитрішими майстрами брехні, ніж ти… Як ти сам зізнався, ти вже й сам не знаєш, хто ти, і, може, саме тому, що наплів забагато побрехеньок навіть собі самому. І просиш мене вибудувати тобі історію, якoï сам ти сформувати не спроможний. Але я не брехун, як ти. Віддавна я вивчаю оповіді інших, щоб видобути з них істину. Може, ти хочеш отримати історію, що розгрішила б тебе від убивства того чоловіка, якому ти хотів помститися за смерть твого Фрідріха. Крок за кроком ти снуєш історію своєї любові до цісаря, щоб потім було зрозуміло, чому ти вважав своїм обов'язком помститися за нього. Якщо його, таки вбили, і якщо його вбив той, кого вбив потім ти.

Тоді Никита виглянув надвір.

— Полум'я доходить до Акрополя, — мовив він.

— Я приношу містам нещастя.

— Маєш себе за всемогутнього. Це гріх гордині.

— Ні, це хіба що визнання упослідженості. Ціле моє життя так було — варто мені тільки наблизитися до міста, як його знищують. Я народився в краях, де були тільки селища й подекуди невеличкі замки; я чув, як мандрівні купці оспівують красощі urbis Mediolani,[64] але що таке місто, не знав, я навіть у Тердоні не бував, лиш бачив здалеку її вежі, і вважав, що Асті та Павія розташовані на межі Земного Раю. Але пізніше всі міста, які я пізнав, або ось-ось мали бути знищені, або вже були спалені дощенту: Тердона, Сполето, Крема, Мілан, Лоді, Іконій, а відтак — Пндапецім. Так стається і з цим містом. Може, я — як би сказали ви, греки, — поліокласт,[65] який накликає на міста біду?

— Не треба так карати себе.

— Твоя правда. Принаймні одне місто — моє місто — я врятував своєю брехнею. Вважаєш, що одного разу досить, щоб не вважати, ніби в мене лихе око?

— Це означає, що ніщо не є наперед визначене.

Бавдоліно трохи помовчав. Тоді обернувся й подивився на те, що було колись Царгородом.

— Я все одно почуваюся винним. Усе це коять венеційці, фламандці, а насамперед лицарі з Шампані та Блуа, з Труа, з Орлеана, з Суасона, не кажучи вже про моїх земляків-монферратців. Я б волів, щоб це місто знищили турки.

— Турки ніколи б такого не зробили, — мовив Никита. — Ми з ними в чудових стосунках. Саме християн нам треба було стерегтися. Та, можливо, вас послала рука Божа, щоб покарати нас за наші гріхи.

— Gesta Dei per Francos,[66] — мовив Бавдоліно.

4. Бавдоліно розмовляє з імператором і закохується в імператрицю

Пополудні Бавдоліно повернувся до своєї розповіді, яка тепер пішла швидше, і Никита вирішив більше його не перебивати. Він чекав, аж той скінчить розповідати про своє дитинство і дійде до суті. Та він не розумів, що на той час Бавдоліно ще сам не дійшов до суті — він якраз для того й розповідав, щоб дійти до неї.

Опіку над Бавдоліном Фрідріх доручив єпископові Оттону і його помічникові канонікові Рагевіну. Оттон, який походив з великої родини Бабенберґів, доводився імператорові дядьком по матері, хоч був заледве на десять років старший від нього. Надзвичайно вчений чоловік, у Парижі він був учнем великого Абеляра, а відтак став ченцем-цистерціанцем. Ще в дуже молодому віці його возвели до гідності єпископа Фрайзинзького. Не те, щоб він мав якісь особливі обов'язки щодо цього шляхетного міста, але, пояснював Бавдоліно Никиті, у західному християнському світі паростки шляхетних родин призначалися єпископами того чи того місця, але не мусили справді там жити — досить було, що вони користувалися прибутками від своєї посади.

Оттонові не було ще й п'ятдесяти років, але здавалось, ніби йому всі сто: він увесь час покашлював, через день слабував то на стегно, то на плече, мав каміння в нирках, а очі йому весь час закисали, бо він багато читав та писав — і при сонячному світлі, і при світлі свічки. Він був напрочуд дратівливий, як це буває з подагриками, а вперше розмовляючи з Бавдоліном, майже гарчав:

— Ти здобув серце цісаря, наплівши йому купу побрехеньок, хіба не так?

— Учителю, присягаюсь, це не так, — заперечив Бавдоліно.

А Оттон йому:

— От, власне, коли брехун щось заперечує, він насправді це підтверджує. Ходи зі мною. Навчу тебе того, що знаю.

А це свідчить про те, що насправді Оттон був надзвичайно добра душа й відразу полюбив Бавдоліна, бо бачив, що той швидко все схоплює і спроможний зберегти в пам'яті все, що чує. Але він помітив, що Бавдоліно голосно переповідав не лише те, чого навчився, але й свої власні вигадки.

— Бавдоліно, — казав він йому, — ти природжений брехун.

— Чому ви так кажете, учителю?

— Бо це правда. Але не думай, ніби я тобі докоряю. Якщо хочеш стати вченим чоловіком, а може, навіть писати колись Історії, мусиш вміти брехати і вигадувати байки, інакше Історія твоя буде дуже нудною. Та мусиш знати в цьому міру. Світ засуджує брехунів, які тільки й знають, що брехати, до того ж про речі ниці, і винагороджує поетів, які брешуть лиш про речі високі.

Бавдоліно черпав користь із цієї науки, і оскільки сам був брехуном, то поступово став краще розуміти свого вчителя, коли той суперечив сам собі, переходячи від «Chronica sivé Historia de duabus civitatibus» до «Gesta Friderici». I він збагнув, що, прагнучи стати досконалим брехуном, він мусить вислуховувати й те, що кажуть інші, щоб зрозуміти, яким чином одна людина може переконати другу щодо того чи того питання. Приміром, він не раз прислухався до розмов між цісарем і Оттоном стосовно ломбардських міст.

— Та хіба можна бути такими варварами? Недаремно їхні королі носили колись залізну корону! — обурювався Фрідріх. — Хіба ніхто ніколи не навчив їх,