Читати книгу - "Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник"

Водночас у цьому кіно обов’язково має бути кримінал, багато злодіїв і спекулянтів, злісних порушників норм соціалістичного співжиття, безумних маргіналів із сокирою за халявою, з ножем у пластиковому дипломаті, з трояндовими шипами в горлі, безліч малолітніх виродків, які йшли стінка на стінку з битими пляшками в руках, які голили собі черепи, щоб усі бачили, скільки вони мають шрамів, які випалювали собі на шкірі саморобні татуювання, так потім і ходили – з попсованою шкірою, з незрозумілими пентаграмами, з почуттям гордості й відваги. Цей кримінал не повинен викликати депресняків, оскільки має в собі присмак гіркості й розпачу від неможливості до кінця зрозуміти сам механізм перетікання життя навколо тебе, розростання його в природних декораціях, у яких ти, як ти не бийся й не махай своєю битою пляшкою, є всього лише одним із безіменних статистів, котрі проходять екраном, на мить об’ємно фіксуючись в очах глядацької аудиторії, і навіки зникають у чорному річищі титрів. Кримінал у цьому випадку покликаний робити обставини любові й народження більш рельєфними, а обставини смерті – більш темними й загадковими. Він є радше приправою, залишеною в цих сонячних полях для повноцінного смакування деталей, якими поступово наповнюється твоє існування і які ти для себе починаєш поступово вирізняти із загального – цільного й продуманого – сценарію.

До речі, деталі. Деталі можуть стосуватися головних героїв. Наприклад, це можуть бути деталі їхнього одягу, різні жіночі штучки, куплені на чорному ринку, перепродані через треті руки, – дивовижні речі жіночого туалету, що потім зриваються з героїнь нервовими п’яними руками героїв, устигаючи відбитись у твоїй пам’яті і твоєму персональному каталозі. Це можуть бути деталі побуту – строкаті синтетичні килими, на які ставлять домовини з небіжчиками, шкіряні авіаторські куртки, привезені з армійської служби й порізані бритвою в першій же нічній бійці, механічні годинники, жовті пластмасові кліпси, офіцерські паски, патрони з губною помадою, саморобні бензинові запальнички – блискучі, з важким запахом нафти, чорні гострі заколки, які висипаються з жіночого волосся й залітають під сидіння автомобіля, і ніхто навіть не намагається їх знайти в тому темному нічному автомобілі, на тихій автостоянці, поміж розкиданого одягу й справжньої дорослої любові.

Події в цьому кіно мусять розвиватися повільно й послідовно, тут узагалі все продумано й випадкових речей майже немає. І водночас подій повинно бути багато, вони повинні заповнювати собою весь той простір, який було надано тобі для обживання й освоєння. Їхня рухома, пластична структура має підпирати собою прогріте зранку небо, щоб воно трималося в тебе над головою надійно й твердо, не провисаючи та не обвалюючись черговими катаклізмами. Події мають відбуватися просто на твоїх очах, хай не завжди за твоєї безпосередньої участі, але завжди за твоєї незримої внутрішньої згоди, за твоєї включеності в контекст, так щоб ти міг пальцями відчувати, як змінюється ситуація з твоїм життям, як вона розгортається перед твоїми очима. Події мають заповнювати собою той порожній проміжок, що виникає між героями і повітрям, яке їх оточує. У кіно про мої вісімдесяті просто не може бути порожнин, воно має бути густим і наповненим безліччю постатей, рухів і вчинків. Учинки ці багато в чому й пояснюють загальну насиченість сюжету – вони дивні й часто невиправдані, у них присутня надмірна ризикованість та експресія. Мої головні герої одружуються з принципу й вішаються з почуття протесту, народжують від невміння відмовити й кохають від невміння стриматись. Вони йдуть на злочини азартно й авантюрно і люблять свою батьківщину без жодного ідеологічного підтексту. Більшість із них молоді й самовпевнені. Вони самі розуміють, що випадок дозволив їм народитися в драйвовому місці в дивовижний час, і лише десь на задньому плані з’являються їхні батьки – змучені й досвідчені, котрі носять у собі, ніби хворе серце, весь досвід своєї країни, своєї щоденної безкінечної боротьби, що врешті закінчується, але так і не приносить їм бодай якогось заспокоєння.

У цьому кіно мають бути масові сцени: у них ллється кров, ллється вино, ллються жіночі сльози, ллються сльози п’яних чоловіків, урешті – ллється гарячий літній дощ, заливає собою святкові столи, заливає людей, які святкують свою безпечність і втіху, святкують, обіймаючи одне одного, співаючи п’яних пісень усе тихішими голосами. «О’кей, – кажу я, – саме так і має бути. Дуже добре! Стоп-мотор!» У ході зйомок кіна про мої вісімдесяті жодна падла не постраждала.

82-й. Агітпункт

Мені вісім років. Я починаю цікавитись життям дорослих. Воно жахає мене своєю відвертістю – дорослі живуть відкрито й легковажно, вони почуваються впевнено в одному зі мною просторі, контролюють його, вони знають, на яку кнопку потрібно тиснути, щоб відчинилися таємні бокові двері, за якими знаходяться двигуни й прожектори, дорослі регулюють освітлення й зміну декорацій, їхні стосунки між собою наповнені незрозумілою мені пристрастю й жагою, вони вміють по-справжньому любити й ненавидіти одне одного, чим вони, зрештою, і займаються. Мене це захоплює. Я не хочу бути дорослим – я боюся втратити свою дистанційованість від їхнього життя, я боюся, що, потрапивши до нього, утрачу здатність відчувати, наскільки фантастичними є запропоновані мені умови контракту. Більше того, у своєму теперішньому – восьмирічному – соціальному статусі я користуюся небаченими пільгами й перевагами: дорослі не завважують з мого боку жодної загрози й тому легко підпускають до себе, дають мені можливість зблизька й безборонно розглядати всі непримітні деталі їхнього щоденного побуту, ритися в шафах із білизною, у письмових столах із неякісними радянськими презервативами, у шухлядах із любовним листуванням, у багажниках автомобілів із трупами й демонами. Вони навіть не здогадуються, що я тримаю їх на прицілі, що я вже завів на кожного з них персональну справу й відвів кожному з них одиночну камеру у своїй дитячій пам’яті і що вийти коли-небудь із цієї камери, із цієї в’язниці, із моєї пам’яті їм просто не світить – моя пам’ять чіпка й витривала, як дикий виноград на стіні дому, вона не потребує жодного догляду з мого боку, вона харчується власними соками, перетруюючи жирні соковиті шматки минулого – мого минулого, чужого минулого, спільного минулого. Моя пам’ять кровоточить, обрізавшись об гострі краї реальності, на ній лишаються знаки й зарубки, завдяки яким я завжди зможу пригадати цей дивний, повільний, але неспинний рух уперед, рух угору, по стіні будинку, чіпляючись за виступи й цеглу, за антени й віконниці, – рухатися вгору, зазираючи у вікна й перебуваючи водночас на безпечній відстані. Моя пам’ять – одностороння: ніхто не помічає коло себе