Читати книгу - "Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга"

«219. Після відходу готів Гатило помітив розпад між ворогами на два табори, — чого він завжди бажав, — і, заспокоєний, швидше рушив військо, щоб притиснути римлян (отака поразка! — В.Б.). Першим його нападом була облога Аквілеї, головного міста провінції Венетій (Венетій — провінція давньоримської імперії на північному сході Італії, головне місто — Аквілея на північному узбережжі Адріатичного моря. — В.Б.). Місто це розташоване на гострому мисі, або язикоподібному виступі Адріатичної затоки…

222. Ще більш зухваліші після цього й все ще не пересичені кров’ю римлян, гуни вакхічно шаленіють в інших венетських містах (гуни завоювали: Альтін, Атрію, Верону, Віцетію, Конкордію, Мантую, Патавію, Тарвізію тощо. — В.Б.). Опустошують вони також Медіолан (сучасний Мілан, який з кінця III до V століття був столицею Західної Римської імперії. — В.Б.), головне місто Лігурії, колись столицю, рівним чином розмежують Тіцин (сучасне місто Панія на річці По. — В.Б.), винищують запекло й найближчі околиці, нарешті, руйнують трохи не всю Італію. Але коли виник у Гатила намір йти на Рим, то наближені його, як передає історик Пріск, відмовили його від цього, але не тому, що турбувались про місто, якого були ворогами, але тому, що мали перед очима приклад Аларіха (король вестготів, які 410 року вперше взяли Рим. — В.Б.)

223. І ось, поки дух Гатила коливався відносно цієї небезпечної справи — йти чи не йти і, роздумуючи сам із собою, зволікав час, надійшло до нього посольство з Риму з мирними пропозиціями. Прийшов до нього сам Лев (Лев І Великий, 440–461 рр. — А.К.), на Амбулейське поле в провінції Венетій, там, де річка Мінцій перетинається натовпами подорожніх» [141, с. 214–215].

Як бачимо, Йордан описував гунів неправдиво й упереджено. В той же час — він не згадує, що його предки, везеготи, прийшовши 410 року в Західну Римську імперію та захопивши Рим, знищили геть усе.

Про ті події, свого часу, написав Прокопій Кесарійський: «…варвари (вестготи. — В.Б.) не зустрічали ніякого опору… Ті міста, які вони захопили, — зруйнували до такої міри, що навіть до мого часу (Прокопій Кесарійський жив у 507–562 роках нашої ери. — В.Б.) від них не залишилося жодного сліду, особливо від тих, які були розташовані по цей бік Іонійської затоки, хіба що випадково збереглася де-не-де одинока вежа, або ворота, або щось подібне. Людей, які потрапляли їм під руку, вони всіх вбивали, як старих, так і молодих, не роблячи пощади ні жінкам, ні дітям… Вони пограбували багатства всієї Європи, особливо у Римі вони не залишили нічого з державних, ні з приватних багатств, й відійшли в Галлію» [204, ІІ].

Тобто, згідно із Прокопієм Кесарійським, руйнацію Римської імперії вчинили везеготи — пізніші її союзники, і гуни до того не мали жодного стосунку. Можливо, саме тому король Гатило і не пішов на Рим. Скоріше, він міг до Риму направити посольство з вимогою данини чи відкупного. Що є цілком логічним кроком. Та Йордан про такі речі не писав, чи, можливо, німецькі науковці ХVІІІ–ХІХ століть його «не так читали».

Наостанок нагадую українцям кілька цікавих фактів, які визнаються європейською історичною наукою та ставляться під сумнів «українськими істориками» і, звичайно, їхніми «заединщиками» — московитами.

«… На межі ер, тобто десь дві тисячі років тому, частина праукраїнців на чолі з Одином переселилася у Швецію. Ця подія у скандинавів сумнівів не викликає, для них вона є абсолютною істиною, засвідченою в багаточисельних сагах, і предметом глибокого історичного дослідження… Але в Україні широко не розголошується, бо українські вчені в цьому «сумніваються», до того ж переселилися не германці, а праукраїнці. Культурний рівень їх був значно вищий, ніж готів, що жили там у той час, і вони змогли прищепити чи нав’язати готам свої певні звичаї та обряди, зокрема обряд трупоспалення замість трупопоховання. Цей безспірний факт засвідчений археологічно» [143, с. 14].

Зазначимо: вплив наших пращурів на місцевих мешканців був настільки значним, що вони, по смерті Одина, проголосили його Головним Богом, а помічників — звичайними Богами. І ці незаперечні факти є аксіомами шведської історичної науки. Настав час усе ж таки вирішувати: слід нам у своїй історії брати до уваги ці незаперечні факти чи ні? І тільки після того робити висновки — хто на кого як впливав. Це стосується й фіно-татарської Московії.

І ще один незаперечний факт автор просить завжди мати на увазі. Видатний гетьман України Богдан Хмельницький в одному із своїх Універсалів до народу 1648 року нагадав усім про Одоакра (Одонацера) — великого праукраїнця, римського імператора. Він нагадав усьому світові і насамперед українцям, що саме їх предки у 476 році завоювали Рим і один з них 16 років правив Західно-Римською імперією.

Ця згадка великого гетьмана була для Москви, як більмо на оці. Тому наш східний сусід про нього завжди мовчав. Навіки забув! Доводиться нагадувати. Не міг же Богдан Хмельницький приписувати собі та українському народові у середині XVII століття неіснуючу славу V століття. Певно, у його часи існували тому незаперечні, бездоганні свідчення. І про те знали поляки й московити, якщо жодного разу такого факту раніше не спростували. Автор пропонує читачам дослідити деякі документи, які проливають світло на цю реальну подію.

Отож, за свідченням Йордана та Аноніма Велезія, батьком Одоакра був скіф (гун) Едікон (дивись працю Йордана «Гетика», С.-Петербург, 2001 року видання). В той час, коли Пріск у 448 році про Едікона писав ось таке:

«У Візантію знову прибув посол Аттила. Це був Едікон, скіф, який відзначився великими військовими подвигами. Разом з ним був також римлянин Орест, житель Пеонії (Паннонії), на річці Саві, яка знаходилася тоді під владою Аттила внаслідок договору його з Аецієм, полководцем західних римлян.

Едікон був представлений імператору і вручив йому грамоти Аттила, в яких скіфський цар скаржився на римлян за невидачу втікачів. Він погрожував озброїтись проти них, якщо втікачі не будуть йому видані і якщо римляни не перестануть обробляти завойовану ним землю. Ця земля в довжину простягалась по течії Істра від Пеонії до Нової Фракії, а в ширину на п’ять днів шляху…» [141, с. 97].

Прошу звернути увагу на те, як міцно пов’язані між собою згадані події та наскільки фундаментальним документом є розповідь секретаря візантійського посольства Пріска,