Читати книгу - "Вода, павутина"

автомобілями стояли поліціянти у формах і стежили за пересуванням публіки та журналістських груп, які з камерами на плечах чекали, що ще цікавенького відбудеться. Одного з журналістів Давид упізнав з телебачення. Спершу дивився лише на нього, а тоді на поліціянтів і їхню зброю. Урешті зважився і звернув погляд на «те місце». Не опускав очей на землю. Дивився на людей, які згиналися і руками в гумових рукавичках щось виміряли, збирали і клали у целофанові пакетики, позначені номерами. Йому це було цікаво. У натовпі не відчував жодного-жоднісінького страху. Атмосфера була якоюсь буденною, і якби люди навколо нього не говорили тихіше, ніж це узвичаєно у цьому місті, Давиду би здавалося, що все абсолютно звично. Нормально. Тоді помітив, як відходять двоє чоловіків і ведуть за собою чотирьох хлопців. Спостерігав, як вони розмовляють, як хлопці енергійно щось показують руками, як згинаються, випростуються, крутяться, перебивають один одного, як тих двоє поліціянтів їх заспокоюють, і врешті почув, як хтось на запитання: «Хто ті хлопчиська?» відповів: «Гімназисти, вони її перші нині знайшли». Чув, як хтось роздратовано заперечує: «Нє, найшла її одна баба з базару, яка продає сир і сметану, йшла пісяти за будинок і так її найшла». Натовп зашикав, хотів чути, що скажуть журналісти, які говорили в кошлаті мікрофони. Скільки б вони не нашорошували вуха, нічого не чули. Муситимуть зачекати, доки всядуться біля телевізійних екранів.

Журналісти пізніше всякого понадодають, але того дня з перших до останніх випусків новин телевізійним глядачам по всій Хорватії скерують лише офіційну заяву речниці відділку поліції «Загребський»:

26.10.2009 року, близько 7-ої години ранку, після отриманого від громадян повідомлення про знайдене біля Трешнєвського ринку тіло мертвої жінки, працівники поліції здійснили огляд місця події. Особа жіночої статі і причини її смерті встановлюються. Зважаючи на докази, отримані станом на зараз, йдеться про насильницьку смерть, тому працівники поліції проводять кримінальне розслідування, щоб виявити осіб, які вчинили злочин, і встановити інші обставини.

Огляд уже якийсь час тривав, люди досхочу наспостерігалися і почали потроху розходитися. Трамваї відновили звичний рух. На стіні будівлі чоловік уже ліпив новий чистий плакат із груповим зображенням усміхнених людей. Місто внормувало дихання.

Давид відчув, що його ноги заніміли від сидіння навприсядки. Випростався. Поліціянт, що стояв біля будинку, до стіни якого Давид минулого вечора спирався наплічником, відійшов. Давид підійшов до стіни будівлі, оперся на неї і дивився на місце, на якому вчора розмальовував плакати. Обернувся до чоловіка, який приклеював новий плакат з тим самим музикантом, що він йому домалював оту шапочку з крильцями. Несподівано йому стало холодно.

— Гей, малий!

Давид здригнувся.

— Гей, малий, не переходь за ту лінію!

Поліціянт у формі рушив до Давида, і тóму відмовили ноги. Замість того, щоб відійти, чим заспокоїти поліціянта, він лише сповз по стіні і присів. Чи виглядало це, наче Давид навмисно провокує його, чи поліціянт вже раніше був знервований чиїмось зухвальством, ніхто з решти присутніх не міг пояснити. Поліціянт трьома кроками подолав відстань до Давида і підняв його однією рукою. Давид стояв на пальчиках.

— Агов, колего, що відбувається? Що тут відбувається? Хто цей малий?

Поліціянт зніяковів, не знав, що відповісти, і розгублено продовжував тримати Давида. Навіть ще дужче його стиснув.

Чоловік, який звернувся до поліціянта, не мав на собі форми, був одним із тих двох, хто розмовляв з гімназистами. Торкнувшись ліктя одного з молодих людей і давши йому таким чином знак, що повернеться, він підійшов до поліціянта, який не випускав Давида.

— Пусти його. Що це було?

— Та нічого, малий нахабний, — поліціянт нарешті відпустив Давида.

Чоловік у штатському нахилився. Пізніше, значно пізніше, згадуючи про це, дав би голову на відсіч, що посміхнувся до Давида. Але не посміхнувся.

— Малий, що ти тут робиш, га?

— Я нічого не бачив і нікого не можу впізнати.

— Прошу?

— Я нічого не бачив і нікого не можу впізнати. І мене тут не було.

У цей момент Давид збагнув, що сказав нечувану дурницю, але вороття не було. Уже сказав.

Чоловік обернувся до колеги, який і далі розмовляв з чотирма гімназистами.

Той був неподалік і не було потреби кричати.

— Шефе, цей малий твердить, що нічого не бачив, нікого не може впізнати і тут не був. Що з ним робити?

— Притисни його, Касумичу, і візьми його під захист як свідка. Типовий хорватський свідок, як з підручника.

Усі засміялися. Автор дотепу теж. А тоді серйозно додав:

— Та ну, прожени малого, це місце не для дітей.

Обернувся до чотирьох гімназистів.

— Для вас теж зарано, але так сталося. Що тут вдієш… Можете йти, побачимося ще в учительській.

Шеф, старший інспектор Відошич, звернувся до одного зі своїх людей.

— Зділаре, експерти хай роблять свою справу. Пильнуй, щоб зібрали і зберегли всі доказові матеріали, все, що може бути важливим для слідства. Ти чув?

Тоді опустив голову, поглянув на свої туфлі, на які наліпилося болото, і перевів погляд на відірваний кусок плакату. Незадоволено поглянув на місце, на якому чоловік клеїв нові плакати.

— Хто пустив цього чоловіка?

Побачивши, що чоловік, одначе, досить далеко від огородженої території, додав собі під ніс:

— Вже все закінчили… — роздратовано копнув заболочений камінь, який лежав на його шляху, і голосно сказав молодшому інспекторові Касумичу:

— Ходімо в учительську. Там треба буде поговорити серйозніше, ніж з тим типовим хорватським свідком.

Вони насміхалися з нього, і Давид ненавидів їх усією душею. Обернувся, на бігу поправив куртку, яка розстебнулася, доки його «той осел» тягнув, побіг з усіх сил до трамвайної зупинки й ускочив у задні двері трамваю, який ішов на Дубраву.

Молодший інспектор Йосип Касумич посміхався, спостерігаючи за хлопчаком. Останнє, що помітив, невміло відрізаний клапоть відірваної пластикової кишені на його наплічнику.

* * *

Трамвай номер 12 курсує від кінцевої зупинки Любляниця до кінцевої Дубрава. Їдучи ним того дня, 26.10.2009 року, Давид слухав і чув:

Мобільний телефон — поліційна сирена:

«Як то не вмієш писати, бляха? А читати? Блін, як це? Не підмахуй. Я знаю, як то не вміти читати. Добре, я не читаю скоро, але читаю добре. А як ти навчився на мобільному?