Читати книгу - "Що таке антична філософія?"

хтось не є «мудрим», то він з необхідністю і категорично є «немудрим». А отже, приречений ніколи не досягти мудрості. Втім, серед немудрих Діотима вводить поділ: є ті, хто не усвідомлює свою не-мудрість (це, власне кажучи, невігласи), і ті, хто усвідомлює власну не-мудрість (філософи). У цьому випадку можна вважати, що в категорії немудрих невігласи, несвідомі своєї не-мудрості, є протилежністю мудрих, і з такого погляду, відповідно до цієї опозиції протилежності, філософи є середнім станом між мудрецями та невігласами, оскільки вони є не-мудрецями, свідомими своєї не-мудрості: вони не є, таким чином, ні мудрецями, ні невігласами. Цей поділ паралельний іншому поділові, що був дуже поширеним у школі Платона: розрізненню між тим, «що є добрим» і «що не є добрим». Між цими двома елементами немає середнього елемента, оскільки йдеться про опозицію суперечності. Але, в тому, що не є добрим, можна розрізняти між тим, що не є ні добрим, ні поганим, і тим, що є поганим. Цього разу опозиція протилежності встановлюється між добрим та поганим, і тут ми матимемо середній елемент між цими двома поняттями, а саме «те, що не є ні добрим, ні поганим»[126]. Ці логічні схеми мали дуже велике значення у школі Платона[127]. Вони насправді слугували розрізненню тих речей, які не знають більшого чи меншого ступеня, і тих речей, які мають різні ступені інтенсивності. Мудрець або те, що є благом[128], є абсолютними. Вони не передбачають варіацій: не можна бути більш чи менш мудрим, більш чи менш добрим. Але те, що перебуває посередині — «ні добре, ні погане», або «філософ», — має різні ступені: філософ ніколи не досягає мудрості, але він може прямувати до неї. Філософія, таким чином, згідно з «Бенкетом», є не мудрістю, а способом життя та дискурсом, визначеними ідеєю мудрості.

Відтак, починаючи з «Бенкету», етимологія слова philosophia — «любов, жадання мудрості» стає програмою філософії. Можна сказати, що завдяки Сократові як персонажу «Бенкету» філософія остаточно набуде в історії одночасно іронічної та трагічної тональності. Іронічної, оскільки справжній філософ завжди буде тим, хто знає, що він нічого не знає, хто знає, що він не є мудрим і, таким чином, не є ні мудрим, ні немудрим; хто не має свого місця ні у світі нерозумних, ані у світі мудреців; хто не належить повністю ані до світу людей, ані богів, а отже, тим, хто не піддається класифікації, подібно Еросу чи Сократу. А також трагічної, оскільки цю дивну істоту тортурує та розриває жадання досягнути тієї мудрості, яка від неї вислизає та яку вона любить. Подібно до Кіркеґарда[129], котрий прагнучи бути справжнім християнином знав, що таким є один лише Христос, філософ знає, що не може досягнути свого взірця і ніколи не буде повністю тим, чого він жадає. Платон встановлює, таким чином, нездоланну дистанцію між філософією та мудрістю. Тому філософія визначається тим, чого вона позбавлена, тобто недосяжною для неї нормою, яка від неї вислизає і яку вона, водночас, певним чином містить у собі, відповідно до відомої формули Паскаля, цілком платонівської: «ти не шукав би Мене, якби вже не знайшов Мене»[130]. Плотин скаже: «Цілком позбавлене добра ніколи не шукатиме добра»[131]. Ось чому Сократ у «Бенкеті» постає водночас як той, хто наполягає, що зовсім позбавлений мудрості, і як той, чиїм способом життя захоплюються. Бо філософ є не просто середньою ланкою, він є посередником, як Ерос. Він відкриває людям дещо зі світу богів, світу мудрості. Подібно до статуй силенів[132], які ззовні здавалися гротескними та смішними, але коли їх відкривали, можна було побачити статуї богів. Саме тому Сократ своїм життям та промовами, що мали надзвичайний магічний уплив на співрозмовника, зобов’язує Алківіада стати предметом запитування та визнати, що його життя не заслуговує бути прожитим, якщо він поводитиметься так, як нині. Разом з Л. Робеном[133] зазначимо, мимохідь, що сам «Бенкет» як літературний твір, написаний Платоном, нагадує Сократа, оскільки також є чимось на кшталт статуї силена, приховуючи за іронією та гумором найглибші концепції.

І йдеться не лише про те, що фігура Ероса знецінюється та демістифікується у «Бенкеті», переходячи з розряду богів у розряд даймонів, а й про постать філософа, котрий більше не є людиною, яка отримує від софістів готове знання: він є тим, хто усвідомлює як брак знання, так і жадання, що живе в ньому і спрямовує його до краси та добра.

Відтак філософ, який усвідомлює себе самого у «Бенкеті», постає (і прикладом цьому є Сократ, про що вже йшлося вище[134]) як той, хто не перебуває повністю ані у світі, ані поза світом. Алківіад переконався під час походу в Потідею, що Сократ мав здатність залишатися щасливим за будь-яких обставин: у військовому поході міг користатися достатком, коли такий був, перевершувати своїх товаришів у мистецтві пити не п’яніючи, коли доводилось терпіти негаразди — мужньо зносити голод та спрагу, якщо нічого їсти, почуватися так само зручно, як і тоді, коли всього вдосталь, легко витримувати холод, нічого не боятися, демонструвати непересічну сміливість в бою. Він байдужий до всіх речей, які спокушають людей — краси, багатства чи будь-якої переваги, — вони здаються йому позбавленими цінності. Водночас, це людина, яка може повністю розчинитися в розмірковуванні, відмежовуючись від усього, що її оточує. Під час походу в Потідею його товариші по зброї бачили, як Сократ роздумував, стоячи нерухомо, упродовж цілого дня. Саме це з ним трапляється на початку діалогу, що пояснює його запізнення на бенкет. Можливо, Платон хоче таким чином дати зрозуміти, що мантинейська жриця посвятила Сократа в містерії кохання, і він навчився бачити справжню красу; адже той, хто отримує таке бачення, за словами мантинейської жриці, житиме лише гідним життям, яке варте бути прожитим, і досягне у своєму способі життя досконалості (aretê), справжньої чесноти[135]. Філософія постає у цьому випадку (і ми до цього ще будемо повертатися[136]) як досвід любові. Бо Сократ виявляється тим, хто якщо і не є богом, оскільки виглядає на позір звичайною людиною, то щонайменше вищий за людей: він все-таки є daimôn’ом, сумішшю божественності та людськості; але ця суміш незрозуміла сама по собі, вона неминуче пов’язана з майже ексцентричною дивовижністю, із внутрішнім дисонансом.

Така дефініція філософа у «Бенкеті» матиме фундаментальне значення для усієї історії філософії. Для стоїків, наприклад, так само, як і для Платона, філософ по своїй суті відрізняється від мудреця, і з погляду цієї