Читати книгу - "Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання"

— Доречне запитання, — зауважив капітан.

З обличчя Ластіга не сходила посмішка.

— Господи, як приємно вас бачити, — повторював він.

Капітан підвівся і недбало кинув:

— Ну що ж, треба йти. Спасибі за частування.

— Але ви, звичайно, ще завітаєте до нас, — сказали старі. — Приходьте сьогодні вечеряти.

— Дякую, ми постараємося… У нас сила роботи. Мої люди чекають в ракеті і…

Капітан враз замовк і обернувся до дверей. Знадвору долинув людський гомін, вітальні вигуки.

— Що там таке? — запитав Гінкстон.

— Зараз дізнаємося.

Мить — і капітан Джон Блек вискочив з дверей, перебіг через газон і опинився на вулиці марсіанського міста.

Люки ракети були відчинені навстіж, і весь екіпаж ринув надвір, вимахуючи руками. Перед ракетою зібрався натовп місцевих жителів, з якими змішалися члени екіпажу. Усі розмовляли, сміялися, потискали одне одному руки. Люди танцювали з радощів. Натовп вирував. Ракета лежала порожня, всіма забута.

На сонячній галявині духовий оркестр вдарив марш. Весело басували підняті вгору труби, вигравали сурми, гули барабани, висвистували флейти. Золотоволосі дівчатка підстрибували од захвату. Хлопчаки гукали “ура”. Гладкі джентльмени частували всіх десятицентовими сигарами. Мер міста виголосив промову. Потім усіх членів екіпажу захопили в полон родичі. Батько брав сина за одну руку, а мати чи сестра за другу, і розводили їх по малих котеджах та великих будинках.

— Стійте! — закричав капітан Блек.

Але двері з грюкотом позачинялися.

Чисте весняне небо пашіло спекою. Десь за рогом завмерли останні звуки оркестру, і все стихло. Лише ракета самотньо виблискувала на сонці.

— Залишили! — сказав капітан. — Вони залишили корабель! Ну, я ж їм покажу! Порушити мій наказ!

— Не судіть їх надто суворо, сер, — озвався Ластіг. — Адже всі вони зустріли своїх давніх друзів і родичів.

— Це їх зовсім не виправдовує!

— Подумайте, що вони відчули, побачивши біля корабля знайомі обличчя!

— Їм було наказано сидіти в кораблі, дідько б їх узяв!

— Але що б ви самі робили на їхньому місці, капітане?

— Я б виконав наказ… — капітан завмер з роззявленим ротом.

По залитому сонцем тротуару до них широким кроком прямував, посміхаючись, високий молодик років двадцяти шести з чистими синіми очима.

— Джоне! — вигукнув він і побіг до капітана.

— Що?! — аж похитнувся капітан Джон Блек.

— Джоне, ах ти ж, бісів сину! Хлопець підбіг до Блека, міцно схопив його руку і почав ляскати по спині.

— Це ти? — промовив капітан Блек.

— Звичайно, я. А ти думав хто?

— Едвард! — скрикнув капітан і, тримаючи незнайомця за руки, повернувся до Ластіга і Гінкстона. — Це мій брат Едвард. Еде, познайомся з членами моєї команди. Ластіг, Гінкстон! Мій брат!

Брати ляскали один одного по спині, потім обнялися.

— Еде!

— Джоне! Ах ти ж, гультіпако!

— У тебе чудовий вигляд, Еде! Але як це так? Ти зовсім не змінився протягом цих років. Ти ж помер, я пригадую, коли тобі було двадцять шість, а мені дев’ятнадцять. Боже милостивий, як це давно було! І ось ми знову зустрілися. Та що ж воно робиться!

— Матуся тебе чекає, — сказав, широко посміхаючись, Едвард Блек.

— Матуся?

— Так. І тато теж.

— Тато? — капітан мало не впав, наче його хтось ударив по голові обухом. Він, як сліпий, зробив кілька кроків. — Матуся з батьком живі? Де вони?

— У нашому старому будинку на Оук-Нол-авеню.

— У старому будинку, — капітан аж очманів од здивування й захвату. — Ви чуєте, Ластігу, Гінкстоне?

Та Гінкстона вже не було. Він помітив на вулиці свій власний дім і мчав туди щодуху. А Ластіг реготав:

— Бачите, капітане, що трапилося з тими, хто був у ракеті? Вони нічого не могли вдіяти з собою.

— Так-так, — капітан заплющив очі. — Коли я їх розплющу, тебе не буде. — Він блимнув очима. — Ні, ти ще тут! Боже мій, Еде, у тебе справді чудовий вигляд!

— Ходімо снідати. Я вже попередив матусю.

— В разі потреби, сер, ви знайдете мене у моїх старих, — сказав Ластіг.

— Що таке? А, гаразд, Ластігу. До побачення… Едвард узяв його за руку й потягнув за собою.

— Он і будинок. Пригадуєш його?

— Сто чортів! Закладаюся, що добіжу перший до ґанку!

Вони побігли наввипередки. Дерева зашуміли над головою капітана Блека, земля загула у нього під ногами. Наче в чудесному сні, він побачив, як засмагла постать Едварда Блека вирвалася наперед. Він побачив, як дім кинувся йому назустріч і за дверима широко розсунулася завіса.

— Я перший! — вигукнув Едвард.

— Що ж, я стара людина, — відповів захеканий капітан. — А втім, пригадую, ти завжди був перший!

На порозі стояла рожева, кругленька, сяюча матуся. За нею — сивий татусь з люлькою в руці.

— Мамо! Тату!

Мов дитина, він помчав угору сходами назустріч батькам.

Який чудовий був цей довгий день! Після сніданку вони розташувались у вітальні. Він розповів їм усе про свою ракету, а вони хитали головами, усміхалися до нього, і мати була точнісінько така, як колись, і батько за своїм давнім звичаєм відкусив кінчик сигари й задумливо запалив її. Увечері вони сіли за святковий стіл, на якому красувався індик. Час збігав непомітно. Коли на тарілках лишилися тільки обгризені й потрощені кісточки, капітан відхилився на спинку стільця й задоволено зітхнув. Був вечір, і лампи сяяли рожевим світлом у тихому домі. Чути було, як в інших будинках гриміла музика, грали на піаніно, грюкали двері.

Матуся поставила пластинку на грамофон і пішла танцювати з капітаном Джоном Блеком. Він відчував запах знайомих парфумів, тих самих, що вона полюбляла того літа, коли загинула разом з чоловіком у залізничній катастрофі. Він легко танцював з нею під музику грамофона і відчував, що в обіймах у нього справжня, жива матуся.

— Не щодня людина дістає можливість пожити вдруге, — промовила вона.

— Я прокинуся вранці, — сказав капітан, — і виявиться, що я лечу у своїй ракеті крізь космос, а оце все щезне.

— Ні, не думай так, — тихо промовила вона. — Не треба брати під сумнів ласку божу. Бог милостивий до нас. Тож будьмо щасливі.

— Вибач мені, матусю.

Пластинка закінчилась, і грамофон зашипів.

— Ти втомився, сину, — промовив батько, вказуючи люлькою на двері. — Твоя спальня чекає на тебе. Ти знайдеш там своє старе ліжко й усі інші речі.

— Але я ще повинен зробити перекличку своїм людям.

— Навіщо?

— Навіщо? Сам не знаю. Гадаю, що в цьому немає потреби. Та й справді немає. Вони зараз вечеряють або вже й спочивають. Хай добре виспляться — це їм не завадить.

— На добраніч, синку, — сказала мати, цілуючи його в