Читати книгу - "Дикі володарі"

Зрозуміло, що він до мене звертається: більше нікого на містку немає, мої вже встигли заховатися в будинку.

— Я не банка, — говорю, досадуючи, що через довгу біганину голос звучить хрипло, неприродно. — Я така ж людина, як і ви.

— Це ти так думаєш, — вагомо заявляє він, змахуючи палицею. Я розсіяно відзначаю, що краватка в малиново-піджакового з’їхала ліворуч, другий зверху ґудзик обірваний. — Вас усіх тут обманювали, зрозумів! А насправді ти — машина, діду.

— Та що ти йому пояснюєш?! — вереснула скуйовджена дамочка, яка мені нагадала чомусь худу курку. — Він тільки прикидається. Він нічого не розуміє! У нього замість серця — мотор, а замість крові — моторна олива!

— Заспокойтеся, — втовкмачую, як маленьким. — 3 вашими дітьми все в порядку. Вони живі й здорові. І я обіцяю вам…

— Заткнися! — зривається Малиновий Піджак. Він різко вдаряє палицею по поруччях, зовсім поруч із моєю рукою — і в палець мені впивається випадкова тріска. — Де вони? Там?

Стаю поперек моста, щоб не можна було мене обійти. Кажу:

— Я хочу бачити представників закону. І — є тут хтось із Центру?

Вони не розуміють, про який Центр йдеться. Звичайно, тамтешні специ ще не встигли з’явитися, їх, напевно, відразу не викликали, та й уночі там навряд чи хтось був, окрім чергових. Центр від початку був орієнтований на дослідження людиків і заразом на створення інформаційної й силової блокади долини. Згодом аспект наукової діяльності Центра відійшов на другий план, тому що продемонстрував всю свою безперспективність. Та й охоронці за роки спокійної служби розслабились, втратили пильність. Єдина їхня турбота — час від часу стримувати на вході до долини стада мітингуючих.

— Є! — кричить хтось із юрби. Я від несподіванки ледь не підстрибую. Сутулий бородань, безглуздо поправляючи окуляри в товстій оправі, виступив наперед: — Я із Центру.

— Скажіть же їм! — благаю-наказую я. І вже знаю: усе пропало. Я до останку сподівався, що серед них буде хтось, хто знає мене справжнього, мене — людину.

— Так не можна, — белькоче бородань. — Так не можна, зачекайте…

Його без особливих зусиль відсунули вбік. Поруч із Піджаком з’явився полісмен. Малиновий з люттю повертається до нього:

— Ми гаємо час. Я вимагаю, щоб ви навели порядок.

Той коротко, майже злякано киває. І велить мені нарочито безстороннім тоном, несвідомо наслідуючи Піджака:

— Я вимагаю, щоб ви звільнили міст. А то нам доведеться застосувати силу.

— Але ж він сильніший за нас! — верещить Курка.

«…не можна…» — доноситься з натовпу звідти, де зник бородань.

У горлі в мене пересохло, тому просто мотаю головою.

— Плювати! — гаркає Малиновий. — Там мій син! Поки ми тут… вони… — задихається. І підносить над головою металеву палицю.

Закричати б: «Я ж Віктор Франк! Подивіться, згадайте — ви ж стільки разів бачили моє обличчя по телевізору, на марках; мабуть, ще й спостерігали за відкриттям мого пам’ятника! Це ж я, той самий! Я гарантую, що з вашими дітьми нічого не трапиться, що мої людики безпечні; вгамуйтеся ж, заспокойтеся, я гарантую…»

Розтрощена веранда.

Пані Марта, що безцільно розбиває крісло-качалку Маринія.

Монотонний стогін Лофтінга.

Я мовчу.

8. Поруч із тріскою, що впивлася в палець, ниє-зудить ще одна ранка, котра з’явилася нинішньої ночі. Точно така ж, напевно, зараз болить у Пьєра. Лофтінг — він гарний фахівець, перевіряв на совість.

«Хвороба», «знижена пружність шкіри» — так, здається, він її охарактеризував…

Почалося всі так по дурному — я випадково подряпався в присутності того ж таки Лофтінга. Він помітив — і щиро зачудувався, тому що ніхто з людиків настільки не вразливий. Списали на якусь старечу хворобу, благо, я вчасно зметикував, як викрутитися, підказав. Боялися, що заразна, але Лофтінг усіх перевірив і нічого не виявив.

І я зітхнув з полегшенням. Адже це тільки здається, що людиків не відрізнити від людей; насправді є безліч ознак, за якими можна довідатися, хто перед тобою, механізм або людина. Шкіра — одна з них, ще одна — нездатність людиків плакати. Слізні залози в них є, але працюють по-іншому, ніж у людей. Лофтінг і це, пройда, обчислив — мені залишалося тільки списувати все на хворобу.

Я боявся, що рано чи пізно вони здогадаються, хто такий я і хто такі вони — боявся, щоночі мучився безсонням, але не залишав долини. Це було своєрідною покутою, самому собі призначеною: жити разом з тими, кого прирік на страждання.

І відмінності між нами видавалися мені смертельно небезпечними й заважали.

Тепер я бачив, що це не так. Моя «хвороба» мала врятувати всіх нас… у всякому разі їх — точно.

— Він уб’є тебе! — верещала Піджаку Курка. — Ні, не роби цього, Робе!..

Я посміхнувся йому:

— Не помилися. Адже я насправді…

Божевільний блиск у його очах; удар.

9. — Боже, Роб! Кров! Ти вбив його, Роб! Він — не людик!…Зробіть же щось, ви!.. Чому ж ви стоїте?!!

10. …Нарешті Лофтінг замовк і обм’як у кріслі. У сусідньому лежала без жодного руху пані Джессіка, тільки очі жили на її зблідлому обличчі, німо про щось молячись.

— Молодчина, лікарю, — втомлено сказав Ронуальдо. — Поспи, якщо зможеш. Сьогодні у всіх нас була важка ніч.

— Я б сказав навіть, фатальна, — пробурмотів Мариній. — Коннор, а що хлопчаки?

— Дарма, не бажають іти, поки не переконаються, що з нами все добре. А як там Франк?

Мариній відійшов від вікна, з якого спостерігав за тим, що відбувалося на мосту.

— Скажіть, Лофтінгу, ви давно здогадалися, що ми людики?

Доктор не відповів — підвівшись, він дошкутильгав до вікна й виглянув назовні.

Опісля сповз на підлогу й, безвільно метиляючи головою, знову почав стогнати: «Ні, ні-і, ні-і-і!..»

І Маринію, який знав, що побачив там Лофтінг, це раптом здалося дуже людським.

Історія третя:

Казка зі щасливим кінцем

Там, за вікном, — казка зі щасливим кінцем.

Дивная казка…

В. Цой

1. — Як думаєш, — запитав Поль, — вони міст