Читати книгу - "Час великої гри. Фантоми 2079 року"

Братчики, кваплячись, розбрелись по палацу, вдихаючи промерзлий запах цвілі і запустіння, бо часу в них залишилось обмаль. Не хотілось повертатися в суцільній темряві, тому домовились зустрітися у вестибюлі за годину.. Кожен мав з собою автомат, олійний ліхтар, мішок та саперну лопату–сокиру. У разі тривоги мали дати сигнал — автоматну чергу.

Фавн залишився на третьому, гетьманському рівні, подавшись до окремого блоку приміщень, що виходили на Дніпро. Проминув порожній контрольно–пропускний пункт з понівеченою рамкою–сканером, приймальню, в якій залишились лише скелети шкіряних диванів і крісел, обірвані дроти й порубані сокирами залишки дерев'яного бар'єру за яким сиділи референти з управління особистої охорони гетьмана.

Двері до кабінету гетьмана були зірвані з петель і зникли. Підлогу встеляли зашкарублі папери, які шурхотіли під ногами, наче пергамент. Стихія грабунку з нещадною силою пройшлася по кабінету гетьмана, розтрощеному з особливою люттю: дверцята порожнього сейфа вирвані й кинуті на підлогу на якій чорніли сліди вогнищ; книжкова шафа потрощена, від книжок залишилися палітурки — папір грабіжники вирвали, мабуть, на розпалювання печей; портрети стародавніх гетьманів порізані на шматки; величний годинник–дзигар, що прикривав потаємні двері, зник, а самі двері перехняблено висіли на одній петлі. Біля східної стіни, якраз перед замерзлим панорамним склом. Фавн помітив зотлілий труп людини й швидко вийшов з кабінету. Автоматично повернув праворуч і, пройшовши коридором метрів п'ятнадцять, зупинився перед дверима, на яких висіла бронзова, дивом уціліла табличка:

Радник гетьмана з національної безпеки

Пройшов через невеличке приймальне приміщення й опинився в кабінеті. Наблизився до броньованого скла, намагаючись крізь крижані візерунки побачити скутий морозом простір Дніпра, далеку темну смугу лівого берега й мертві контури невеличкого безіменного острова посередині ріки, але не побачив нічого. Це приміщення також було пограбовано — можливо, не з такою люттю, як кабінет гетьмана, але дверці сейфа були відкриті, меблі винесені, картини зірвані зі стін, а комп'ютер розбитий ударами сокири. Зазирнув до маленької кімнатки відпочинку, що примикала до кабінету. Тут було зовсім темно. Рефлекторно підніс ліву руку й натиснув одну з чотирьох клавіш контролю освітлення. З цієї абсурдної затії, звичайно, нічого не вийшло. Тоді Фавн спересердя стукнув кулаком по всіх клавішах — і ледь не знепритомнів: по периметру підлоги й згори — в стелі — засвітилися вогники аварійної підсвітки. Фавн забув, коли бачив востаннє електричне світло. Подумав, що потужні аварійні акумулятори, встановлені в підвалах палацу, залишились неушкодженими.

Керований неусвідомленим інстинктом, Фавн просунув руку знизу підвіконня, якраз там, де залишилась ніша від виламаної грабіжниками батареї водяного опалення, — клацнув замок, й підвіконня легко відійшло, відкриваючи добре обладнану в стіні схованку. Фавн дістав звідти масивний пістолет «Беретта» М9А11 з трьома запасними магазинами, по п'ятнадцять патронів у кожному, потужний електричний ліхтар, обов'язковий у наборі американських полісменів (перевірив — ліхтар працював), та у темно–коричневих шкіряних піхвах кинджал морських піхотинців Конфедерації.

Поклав свої знахідки до мішка, додав до цього скарбу кілька випадково вцілілих книжок, вимкнув аварійне освітлення і почав поволі підніматися запасними сходами на верхній — четвертий — рівень. І раптом почув хрипке дихання, що долинало з верхньої площадки. Фавн тихо дістав з мішка електричний ліхтар і увімкнув: яскравий пучок світла вихопив вишкірену морду, рубіновими жаринами засвітилися очі вовка, готового до стрибка. Фавн, який тримав автомат ІЖ-107 у лівій руці, рефлекторно, не роздумуючи ні секунди, дав коротку чергу: велике обезголовлене тіло хижака забилося в конвульсіях. Пройшовши до вестибюля. Фавн вимкнув електроліхтар й почув стривожені вигуки братчиків, які кинулися вгору на звук автоматної черги.

Першим прибіг, задихаючись, Мармиза:

— Що сталося?

— Вовк… на сходах.

Мармиза вийшов на сходову площадку й приволік за хвоста тіло вбитого вовка.

— Добра робота, — похвалив Фавна. — А хутро нам пригодиться. Важкий, собака.

Тимчасом прибігли всі учасники експедиції. Ні зброї, ні продуктів братчики не знайшли, тільки пощастило лікарю Гальперину, який в одній з кімнат знайшов картонну скриню з американськими антибіотиками, термін дії яких закінчився у жовтні 2077 року. Гальперин сказав, що це не має значення, бо, як правило, строк дії цих препаратів можна продовжити на два–три роки.

Усівшись у сани (вовка поклали до мішка й тягли на мотузці позаду саней, бо інакше коні, чуючи гидкий сморід хижака, намагалися вирватися з упряжі — ледве вдалося їх заспокоїти), братчики розпили з горла пляшку самогону (Фавн відмовився), заїли салом, збереженим ще з Різдва, й рушили в безпроглядну ніч. Чміль заспівав журливу пісню:

— Ніч яка місячна.

Зоряна, ясная.

Видно, хоч голки збирай…

Братчики дружно підхопили її. Тільки Фавн не знав ні слів, ні мелодії цієї пісні.

17

Наступної ночі, коли Фавн уже спав, до дверей бліндажа постукали. Фавн витягнув з мішка, що лежав під ліжком, «Беретту» й підійшов до дверей:

— Хто там?

— Відкрийте, — почув глухий жіночий голос.

Сховавши «Беретту» під подушку де лежала завжди Біблія, обережно відчинив двері. Перед ним стояла Зара, запнута хусткою, в довгій шинелі, за спиною в неї висів речовий мішок. У руці тримала палицю. Що було дивом — від Зари не йшов нудотний запах цибулі й сирої картоплі.

— Заро… що вам треба? — знітився Фавн.

До нього, незважаючи на заборони Чміля, дійшли чутки про німецько–американський метод реанімації і роль Зари в спасінні Фавна. Йому не хотілося про це думати, тим більше, що він нікого, крім Флори з дивними очима, не запам'ятав; відганяв від себе думку про Зару і про те, що насправді трапилося в медчастині напередодні Різдва.

— Хочу сповідатися, — рішуче ступила до печери Зара, відсторонюючи Фавна й падаючи на коліна.

Фавн збентежено пішов за нею, похапливо накинувши на плечі куртку норвезького варяга. Тільки темрява могла приховати його розгубленість. Але подолав непевність й запалив лампадку. Зара перехрестилася:

— Вислухайте мене, отче.

— Хто ви, Заро? Звідки? — спитав він, щоб не мовчати, бо почувався винним перед нею.

— He знаю. Батько був циган, десь зник. Мати жебракувала по селах, і я з нею. Нас ганяла з місця на місце поліція, жандарми били, коли ми потрапляли до їхніх рук… Примушували матір працювати, мене ходити до школи… Ми тікали й шли далі.