Читати книгу - "В’язень Неба"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Нарешті почулися кроки, двері відчинилися, і зайшов молодий чоловік, якому ледве чи виповнилося тридцять років. Одягнутий він був у випрасуваний шерстяний костюм і пахнув одеколоном. Чоловік не мав виправки і не був схожий ні на кадрового військового, ні на поліційного чиновника. Вираз обличчя його був приємний, а риси м’які. В’язневі він видався людиною, що вдає із себе білоручку й випромінює поблажливість того, хто почувається вищим за те місце, яке посідає, і за ті події, у яких бере участь. Найбільше увагу привертали очі: блакитні, пронизливі й колючі від підозріливості й жадібності. Лише крізь них прозирала схована за машкарою завченої елегантності й люб’язних манер справжня сутність цієї людини.
За круглими скельцями окулярів очі чоловіка здавалися більшими, а напомаджене й зачесане назад волосся надавало йому вигляду дещо манірного й невідповідного цим моторошним обставинам. Чоловік сів за стіл і розгорнув теку, яку приніс із собою. Побіжно переглянувши її вміст, він склав руки перед собою, підперши пучками пальців підборіддя, й допитливо поглянув на в’язня.
– Вибачте, але мені здається, сталося непорозуміння…
Від удару прикладом у живіт арештантові заперло дух. Скарлючившись, бідаха впав на підлогу.
– Рота розтуляти тільки тоді, коли пан комендант запитує! – повідомив йому охоронець.
– Устати! – звелів пан комендант тремтливим голосом, ще не призвичаєним до наказів.
В’язень насилу звівся на ноги й наштовхнувся на роздратований комендантів погляд.
– Ім’я?
– Фермін Ромеро де Торрес.
Арештант зазирнув у ці блакитні очі й прочитав у них зневагу й байдужість.
– Що це за ім’я таке? Ти мене маєш за дурня? Ану кажи, як тебе звати насправді.
В’язень, миршавий чоловічок, простягнув комендантові своє посвідчення особи. Охоронець вирвав документ у нього з рук і поклав на стіл. Пан комендант мигцем глянув на посвідчення й, усміхнувшись, прицмокнув язиком.
– Ще один від Ередіа… – пробурмотів він, перш ніж викинути документи до кошика на сміття. – Ці папірці нічого не варті. То ти мені скажеш своє ім’я, чи нам доведеться взятися за тебе по-справжньому?
«Квартирант» номер тринадцять хотів щось вимовити, але йому так сильно затремтіли губи, що він ледве спромігся пробелькотіти щось нерозбірливе.
– Не бійся, чоловіче, ми тут іще нікого не з’їли. Що тобі наплели? Усіляке комуняцьке лайно зводить на нас поклепи й поширює їх там, у місті, але до тих людей, що співпрацюють із нами, ми тут ставимося добре, як іспанці до іспанців. Ану роздягайся.
В’язень наче завагався на мить. Пан комендант опустив очі додолу з таким виглядом, ніби всі ці запинки йому страшенно обридли, і лише впертість співбесідника тримає його тут. Наступної миті охоронець ударив арештанта прикладом вдруге, цього разу по нирках, і знову звалив його з ніг.
– Ти чув, що наказав пан комендант? Знімай свої лахи. Ми тут не збираємося сидіти всю ніч.
«Квартирант» номер тринадцять ледве-ледве зіп’явся навколішки і, стоячи так, став скидати з себе брудний і закривавлений одяг. Коли він роздягнувся догола, охоронець просунув дуло гвинтівки в’язневі під плече й змусив підвестися. Пан комендант звів погляд від стільниці, й на обличчі його промайнув незадоволений вираз, коли він побачив сліди від опіків, що вкривали тулуб, сідниці й більшу частину стегон арештанта.
– Схоже, цей вояка – давній знайомий Фумеро, – зауважив охоронець.
– Замовкни, – не надто впевнено наказав йому пан комендант.
Він роздратовано поглянув на в’язня й побачив, що той плаче.
– Ану припини хлипати й скажи мені, як тебе звати.
Арештант прошепотів те саме ім’я:
– Фермін Ромеро де Торрес…
– Слухай-но, ти починаєш випробовувати мій терпець. Я хочу тобі допомогти, і мені не хотілося б викликати Фумеро й казати йому про тебе…
В’язень заскавчав, наче поранений пес, і так несамовито затрусився, що пан комендант, якому вочевидь не подобалося все те, що відбувалося, і який прагнув якомога скоріше покінчити з формальностями, перезирнувся з охоронцем і мовчки вписав у реєстр ім’я, яке назвав арештант, а відтак стиха лайнувся.
– Блядська війна, – пробурмотів він собі під ніс, коли в’язня поволокли голого до камери коридорами, у яких стояли калюжі.
2
У прямокутній камері було темно й вогко. Свіже повітря надходило крізь невеличкий, пробитий у скелі отвір. Стіни вкривали зарубки й надписи, викарбувані попередніми «квартирантами». Люди лишали імена, дати або якісь інші свідчення свого існування. Хтось гаяв час, видряпуючи в темряві хрести, але Господь, схоже, так і не зауважив цієї ревності. Іржаві залізні ґрати камери лишали на руках червонястий наліт.
Фермін зібгався клубком на лежаку, намагаючись прикрити свою голизну клаптем драної ряднини, що, либонь, мала правити за матрац, ковдру й подушку одночасно. Темрява мала мідяний відтінок, немовби в ній розчинилося дихання тьмяного полум’я свічки. Незабаром очі звикли до цього вічного мороку, а слух загострився настільки, що вловлював найменші порухи тіл із-поміж монотонного капотіння й відзвуків протягу.
Минуло півгодини, коли в’язень помітив, що в дальньому кутку камери лежить у темряві якийсь наче пакунок. Фермін підвівся й повільно наблизився до нього. Виявилося, що це брудний брезентовий мішок. Холод і вогкість проймали аж до кісток, і хоча сморід, що йшов від цього вкритого темними плямами лантуха, не обіцяв нічого приємного, Фермін подумав, що, можливо, всередині знайде арештантську робу, яку ніхто не завдав собі клопоту йому видати, і, якщо поталанить, ще й ковдру, щоб укритися. Він став навколішки поруч із мішком і розшморгнув мотузку, якою було зв’язано горловину.
Відгорнувши край брезенту, Фермін у тремтливому світлі каганців, що блимали в коридорі, побачив обличчя, яке першої миті здалося йому обличчям ляльки чи манекена, подібного до тих, яких кравці, рекламуючи свої костюми, виставляють у вітринах.
Але нудотний сморід підказав Фермінові, що перед ним аж ніяк не лялька. Затуливши рот і ніс долонею, він відгорнув решту брезенту й позадкував, доки не вперся спиною в стіну камери.
Труп належав чоловікові невизначеного віку – йому могло бути від сорока до сімдесяти п’яти років. Важив небіжчик, либонь, не більше ніж п’ятдесят кілограмів. Довге волосся
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В’язень Неба», після закриття браузера.