Читати книгу - "Земля Санникова"

— Причалили! — вигукнув Горохов.

Озброївшись сокирами й лопатами для розчистки шляху, мандрівники під’їхали до краю порома й, обравши рівніше місце, швидко переправилися на нерухомий лід.

Нікіфоров із комічною поважністю вклонився залишеній крижанині й гукнув:

— Дякуємо за перевіз! Здорово проїхалися, що й казати!

Припускаючи, що льодовий пором не дуже відхилився від напрямку маршруту, Горюнов повів нарти на північ, розраховуючи з висоти великого тороса побачити Землю Санникова й узяти її за орієнтир. Шлях спочатку був дуже важкий, один торос змінювався іншим, і до обіду ледве подолали десять кілометрів. Ці тороси зовсім закривали краєвид удалину. Нарешті близько полудня почався рівніший лід, і на обрії з’явилися гострі вершини таємничої землі, що була ще дуже далеко.

— Третій день їдемо, однак її обриси не стали чіткіші! — сказав Горохов таким дивним тоном, що Горюнов, який стояв поруч із ним, звернув на це увагу.

— Тобі щось погане на думку спало, Микито, — запитав він.

— Правильно. Узяли мене сумніви. Не на добре нас льодина так чудесно через море перевезла, Матвію Івановичу. От я й подумав, що це не земля, а марево. Заманить нас, усе маячитиме вдалині й вабитиме. Заїдемо так далеко, що й повернутися буде не можна.

— Ну, пусте ти надумав! — засміявся Горюнов. — Ось побачиш, ще день-другий — і до цієї землі зовсім буде близенько.

— А я вважаю, що якщо завтра її не буде видно, то, щоб не було сумнівів, нам краще повернути назад, доки не пізно.

Горюнов припинив розмову й узяв напрямок на землю. Вона виявилася вже на північному сході — очевидно, пором знесло вітром або течією добряче на захід. Довелося змінити напрямок маршруту. Рівніший лід дозволяв рухатися швидше, і до вечора проїхали ще тридцять кілометрів. Перед заходом сонця горизонт зовсім прояснився, і мандрівники побачили вже зовсім чітко, без допомоги бінокля, пасмо гостроконечних чорних вершин, що здіймалися над пласким білим пагорбом. Навіть Горохов наче заспокоївся.

Ще два дні йшли в тому ж напрямку, але через похмуру погоду землі не було видно: хмари низько стелилися на небі й, очевидно, ховали її. Нарешті, на третій день, невдовзі після обіднього привалу, тороси зовсім припинилися, і снігова рівнина, вкрита застругами, почала помітно підніматися. Собаки одразу вповільнили свій біг.

— Чи це не земля під нами? — вигукнув Ордин.

— Справді земля! — підтвердив Нікіфоров. — Угору поїхали, собаки ясно показали.

У цей час попереду крізь хмари, що розсіялися на хвилину, за кілька верст, з’явилась висока біла стіна.

— Поки, крім снігу, нічого немає на цій землі! — пробурчав Костяков. — Гори кудись сховалися.

— От нетерплячка! За білою стіною й гори побачимо. А ось вам і щось, крім снігу! — Горюнов показав праворуч, де щось чорніло за сотню кроків від каравану.

Усі троє попрямували до цього місця. Ордин вийняв із-за пояса молоток, готуючись стати до рукопашного двобою зі скелею, оскільки це була пласка, гладка скеля, яка виступала пагорбом над сніговою рівниною. Поверхня її була відполірована сніжинками, які проносили над нею хуртовини. Але за допомогою зубила, вставленого в тріщину, удалося виламати шматок породи. Ордин уважно роздивився його й заявив:

— Це, мабуть, базальт.

— Цього й слід було чекати, — зауважив Горюнов. — Ця вулканічна порода, певно, дуже поширена на островах Льодовитого океану й свідчить, що тут колись були величезні виливи лави.

— Ох, і тепло було тоді тут! Не те що зараз! — додав Костяков, немов жалкуючи про ті часи.

Шматок базальту урочисто піднесли Горохову, який лишився із Нікіфоровим біля нарт. Це був кращий доказ того, що під ногами земля, край таємничої Землі Санникова, на яку, можливо, вперше ступила нога людини.

Повільно піднімаючись угору схилом, караван через дві години опинився коло підніжжя білої стіни, яка теж виявилася схилом, але крутішим. Вона тяглася, наскільки видно було крізь легкий туман, який огорнув місцевість, далеко в обидва боки, заступаючи шлях. Доводилося підніматися вгору, але не прямо, а навскоси. Сніг, ущільнений завіями, був такий твердий, що навіть полозки важких нарт ледь урізувалися в нього.

На порозі обітованої землі

Повільно, довгими зиґзаґами піднімався караван білим схилом усе вище й вище, і здавалося, кінця не буде підйому; легкий туман, який огортав схили, не дозволяв бачити його гребінь, і сніговий укіс ховався вже за сотню кроків у сіруватій імлі.

— От яка висока гора! — вигукнув Горохов під час однієї із зупинок на повороті, необхідних для відпочинку собакам.

— Ми, певно, потрапили дуже невдало на схил однієї з окраїнних гір, замість того, щоб пройти в долину, — зробив припущення Ордин.

— Цілком можливо, що весь південний край землі такий, — зауважив Горюнов. — Пригадайте, що ми бачили попереду скелястого гірського пасма високий сніжний вал, що простягся дуже далеко; от на нього ми, очевидно, й піднімаємось.

— Дивна земля! — сказав Костяков. — Замість стрімких урвищ і скелястих мисів, які оточують острови Новосибірські й Беннетта, тут такий рівний довгий схил.

— І немає навіть льодовиків, що сповзають зверху, а тільки сніг, — додав Ордин.

— Так, це дивно! Цей схил південний, і сніг на ньому має станути за літо. Але над ним, як ми бачили, піднімається вище пасмо гір, з яких мали б спускатися льодовики через цей схил до моря. А ми їх поки що не бачили.

— Єдине пояснення цього дивного факту, що за цим сніговим валом лежить глибока долина й льодовики спускаються до неї, — припустив Ордин, — а потім величезним льодовим потоком десь виходять до моря, як на Шпіцбергені.

— Але де ж тоді будуть кормовища для птахів, які начебто прилітають сюди, не кажучи вже про онкілонів, в існування яких я, втім, не вірю? — заявив Костяков.

— Зачекайте трохи, товариші, розгадка не за горами, — засміявся Горюнов. — Уперед, бадьоріше!

На наступній зупинці барометр показав уже висоту вісімсот метрів над рівнем моря. Туман неначе погустішав, і Горохов заявив:

— Як хочете, а треба повернути назад.

— Це ж чому? — вигукнув Горюнов.

— Невже не бачите? Ліземо, ліземо, неначе на небо. Не може бути такої високої гори.

— Ох-хо-хо! — розсміялися всі троє, і навіть Нікіфоров приєднався до них.

— А туман що означає? Згадайте гору Кигилях, яка пускає туман, щоб люди не могли залізти на неї.

— Ну, Микито, я бачу, ти від каюрів забобонів набрався. Туман на високій горі — звичайна річ, особливо в цих місцях. Не бачили ми його, чи що?

— Ваша воля, робіть як знаєте, але я вас застеріг. Потім не кажіть, що Горохов вас у халепу завів.

Попленталися далі й ще за півгодини