Читати книгу - "Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста"

— Сподіваюсь, що так! Всупереч вашій пропаганді ми не варвари.

— А я би знав про це? Якщо вам треба буде мене вбити, чи не могли б ви зробити це коли я сплю?

Коли Шен замислився над цим, по його обличчю промайнув жах.

— Гадаю, що для всіх зацікавлених було би краще, якби ваша смерть справляла враження безболісної та природної. Якщо ви на ту мить будете притомним, це неодмінно призведе до ознак самозахисту, а для монаха це неприпустимо, навіть якщо цей монах — імперіалістична свиня. Але ж ви… ви не імперіалістична свиня?

— Я англієць, — зауважив я.

— Існують добрі англійські комуністи.

— Я не комуніст.

Шен непевно кусав нижню губу, його очі сновигали по всій кімнаті, неначе шукаючи в бамбукових стінах шпарину, з якої може висунутися рушниця. А потім, дещо тихіше, ніж досі, він пробурмотів:

— Я сподіваюся, що ви не є імперіалістичним шпигуном, шановний пане. Мене попросили зібрати на вас досьє, і я не зміг знайти жодного доказу того, що ви є кимось більшим, ніж нешкідливим безумцем зі стародавніми віруваннями. Якщо ви виявитеся шпигуном, це погано відіб’ється на моїй особистій справі.

— Я абсолютно точно не шпигун, — запевнив його я.

Його це, схоже, трохи заспокоїло.

— Дякую, пане! — вигукнув він, витер чоло рукавом, а потім став кланятися, просячи пробачити за цей прояв пітної неповаги. — Це від самого початку здавалося дуже малоймовірним, але за таких неспокійних часів треба бути ретельним.

— Дозвольте пригостити вас чаєм, — запропонував я.

— Ні, дякую. Мені не можна без особливої необхідності зближуватися з ворогом.

— Але ж ви щойно сказали, що я не ворог.

— Ви ідеологічно зіпсований, — виправив він, — але нешкідливий.

Після цих слів, не перестаючи енергійно кланятись, він підвівся, щоб піти.

— Пане Шен! — покликав я його.

Він зупинився в дверях, і на його обличчі з'явилося напруження людини, яка щиро сподівається, що її не обтяжать додатковою роботою.

— Я не можу померти, — ввічливо пояснив я. — Я народжуюся, живу, помираю, а потім знову живу, але тим самим життям. Чи не володіє ваш уряд якою-небудь інформацією щодо цього, яка могла б мені допомогти?

Він усміхнувся, на лиці в нього було полегшення.

— Ні, шановний пане. Дякую за ваше співробітництво, — трохи подумавши, він додав: — Щасти вам з вашою проблемою!

Він пішов.

Він був першим шпигуном, з яким я познайомився, а Франклін Фірсон був другим. З цих двох пан Шен мені більше сподобався.

Розділ 13

А приблизно сімдесят років по тому Фірсон сидів за столом навпроти мене в тому самому маєтку в Нортумбрії та поступово розлючувався, слухаючи мене.

— Виправданням вашої бездіяльності має бути складність. Складність подій, складність часу… Яка вам може бути користь від моїх знань?

Надворі йшов дощ — безупинна злива. Після двох днів задушливої спеки небеса розверзнулися. Фірсон їздив до Лондона. Повернувся він із новими запитаннями й менш поступливим ставленням до мене.

— Ви розкриваєте не все! — гримав він. — Ви кажете, що все це відбудеться, але не пояснюєте як. Ви кажете про комп'ютери, телефони та клятий кінець Холодної війни, але ви не кажете анічогісінько про те, як усе це працює. Ми — хороші, ми хочемо змінити світ на краще, хіба ви не розумієте? Покращити світ!

Коли він гнівався, на його лівій скроні здіймалася схожа на змію синя вена, а його обличчя не червонішало, а ставало блідо-сірим. Поміркувавши над його звинуваченнями, я дійшов висновку, що багато в чому він має рацію. Я не історик; майбутнє я пам'ятав як те, що траплялося впродовж мого життя, я рідко займався ретроспективним аналізом, історія для мене була лише послідовністю випусків телевізійних новин. Пояснити принципи роботи персонального комп'ютера мені було анітрохи не легше, ніж утримати оселедця сторч на кінчику свого носа.

І авжеж я розкривав не все; дещо я замовчував. Я вже прочитав про Клуб Хронос, і найголовніше, чому в нього наразі навчився — іноді краще мовчати. Якщо члени цього клубу схожі на мене, якщо вони знають майбутнє (принаймні, з точки зору своїх особистих життів), то мають змогу впливати на нього. Але вони вирішили не робити цього. А чому?

— Складність, — твердо повторив я. — Ми з вами є лише індивідами. Ми не можемо керувати масивними соціальними та економічними подіями. Ви можете спробувати втрутитися, але змінивши навіть ледь помітно хоча б одну подію, ви знищите цим цінність усього іншого, про що я розповів. Я можу вам сказати, що за правління Тетчер на профспілки чекають погані часи, але я не можу ані назвати економічні сили, що стоять за цим явищем, ані пояснити, чому суспільство дозволятиме знищення своєї промисловості. Я не можу розповісти про те, що відбувається в головах тих, хто танцюватиме під час падіння Берлінської Стіни, або про те, хто саме в Афганістані скаже «Сьогодні чудовий день для джихаду». І яка вам користь від моєї інформації, якщо використання будь-якої її частини знецінить решту?

— Імена, місця! — вигукнув він. — Назвіть мені імена та місця!

— Навіщо? — спитав я. — Ви знищите Ясира Арафата? Ви стратите дітей за злочини, які вони ще не скоїли? Воюватимете з Талібаном заздалегідь?

— Це вже питання політики, це все вирішуватимуть політики…

— Ви ухвалюватимете рішення, базуючись на злочинах, які ще не було скоєно!

Він розчаровано розвів руки.

— Людство еволюціонує, Гаррі! — вигукнув він. — Світ змінюється! Впродовж останніх двохсот років людство змінилося сильніше, нім за попередні дві тисячі! Темпи еволюції прискорюються — і біологічної, і культурної. Наше завдання, завдання всіх хороших людей, полягає в догляді за цим процесом, в керуванні ним таким чином, щоб не було більше катастроф! Ви хочете ще одну Другу світову війну? Ще один Голокост? Ми можемо змінити щось, змінити на краще.

— Ви вважаєте себе здатним доглядати за майбутнім?

— Так, трясця вашій матері! — ревів він. — Бо я, курва, захисник демократії! Бо я, курва, ліберал і вірю в свободу, бо я, курва, хороший чоловік із добрим серцем, а також тому, що хтось має це робити!

Я відкинувся на спинку крісла. По шибках лупив косий дощ. На столі стояли свіжі квіти, кава в моїй чашці охолола.

— Мені дуже шкода, пане Фірсон, — зрештою сказав я. — Я не знаю, що ви хочете від мене почути.

Він посунув стілець ближче до мене, стиснув долоні, наче вибачаючись, і тихо, змовницьким шепотом спитав:

— Чому ми не перемагаємо у В'єтнамі? Що ми робимо не так?

Я застогнав