Читати книгу - "Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього"

«Я хочу свідчити.

Це було тоді, десять років тому, і щодня відбувається зі мною нині. Це завжди зі мною. Тепер... Це завжди зі мною.

Ми жили в місті Прип’яті. У самому цьому місті, яке тепер знає весь світ. Я не письменник. Але я свідок. От як це було... З самого початку...

Ти собі живеш... Звичайний чоловік. Маленький. Такий, як усі довкола, — йдеш на роботу й приходиш з роботи. Отримуєш середню зарплату. Раз на рік їздиш у відпустку. У тебе — жінка. Діти. Нормальна людина! І одного дня ти зненацька перетворюєшся на людину чорнобильську. На дивовижу! На щось таке, що всім цікаве й нікому не відоме. Ти хочеш бути як усі — а вже зась. Ти не можеш, ти вже не повернешся до колишнього світу. На тебе дивляться іншими очима. Тобі ставлять питання: чи було там страшно? Як горіла станція? Що ти бачив? І взагалі, чи можеш ти мати дітей? Дружина тебе не кинула? На перших порах ми всі були перетворилися на рідкісні експонати... Саме слово «чорнобилець» досі як звуковий сигнал... Усі повертають голови в твій бік... Звідти!

Це були відчуття перших днів... Ми втратили не місто, а ціле життя...

Виїхали з дому на третій день... Реактор горів... Запам’яталося, як хтось зі знайомих сказав: «Пахне реактором». Непередаваний запах. Але про це всі читали в газетах. Перетворили Чорнобиль на фабрику жахів, а насправді на мультик. А його зрозуміти треба, бо нам із ним жити. Я розповім тільки своє. Свою правду...

Було так... Оголосили по радіо: котів брати не можна! Дочка — в плач, від страху, що свою кохану кицьку втратить, почала заїкатися. Кицьку — до валізки! А вона не хоче до валізки, видирається. Обдряпала всіх. Речей брати не можна! Я всіх речей не візьму, я візьму лиш одну річ. Лише одну! Я мушу зняти двері з квартири й забрати з собою, дверей покинути не можу. А вхід заб’ю дошками...

Наші двері... Наш талісман. Родинна реліквія. На цих дверях лежав мій батько. Не знаю, за яким звичаєм, не всюди так, але в нас, сказала мені мама, небіжчика треба покласти на двері від його дому. Він так лежить, поки не привезуть труну. Я сидів коло батька цілу ніч, він лежав на цих дверях. Хата отвором... Цілу ніч... І на цих самих дверях аж до верху зарубини. Як я ріс. Позначено: перший клас, другий. Сьомий. Перед армією. А поруч — як ріс уже мій син. Моя дочка... На цих дверях усе наше життя записане, як на давніх папірусах. Як я їх покину?

Попросив сусіда, той машину мав: «Поможи!» Показав мені на голову: мовляв, ти, брате, не при собі. Але я їх вивіз... Двері. Поночі... На мотоциклі... Лісом. Вивіз через два роки, коли наша квартира вже була пограбована. Очищена. За мною гналася міліція: «Будем стрілять! Будем стрілять!» Ясна річ, узяли мене за мародера. Двері з власного дому я наче вкрав...

...Відрядив дочку з дружиною до лікарні. У них по тілі розповзлися чорні плями. То з’являться, то зникнуть. З п’ятак завбільшки... А нічого не болить... Їх обстежили. Я спитав: «Скажіть, який результат?» — «Не для вас». — «А для кого ж?»

Довкола всі тоді казали: вимрем-вимрем... До двотисячного року білоруси щезнуть. Дочці було шість років. Саме в день аварії. Кладу її спати, вона мені шепоче на вухо: «Татку, я хочу жити, я ще маленька». А я гадав, вона нічого не розуміє... а вона побачить няню в дитячому садочку в білому халаті чи в їдальні кухаря, в неї істерика: «Не хочу в лікарню! Не хочу помирати!». Не терпіла білого кольору. Ми навіть у новому домі фіранки білі замінили.

Ви спроможні собі уявити зразу сім лисих дівчаток? Їх у палаті було семеро... Ні, годі! Закінчую! Коли розповідаю, в мене відчуття, от серце підказує — ти вчиняєш зраду. Тому що доводиться описувати її як чужу... Її муки... Дружина прийшла з лікарні... Не витримала: «Краще б вона померла, ніж так мучитися. Або мені померти, щоб більше не дивитись». Ні, досить! Закінчую! Не годен! Ні!

Поклали її на двері... Ті, що на них колись лежав мій батько. Поки не привезли маленьку труну. Така була завбільшки, як коробка з-під великої ляльки. Як коробка...

Я хочу засвідчити — моя дочка померла від Чорнобиля. А від нас хочуть, щоб ми мовчали. Наукою, мовляв, ще не доведено, нема банку даних. Треба ждати сотні років. Але моє людське життя... Воно ж менше... Я не діждусь. Запишіть... Хоча б ви запишіть: дочку звали Катя... Катюшенька... Померла в сім років...»

Миколай Хомич Калугін,

батько

Монолог одного села про те, як кличуть душі з неба, щоб із ними поплакати й пообідати

Село Білий Берег Наровлянського району Гомельської области.

Говорять: Анна Павлівна Артюшенко, Єва Адамівна Артюшенко, Василь Миколайович Артюшенко, Соф’я Миколаївна Мороз, Надія Борисівна Ніколаєнко, Олександр Федорович Ніколаєнко, Михайло Мартинович Лис.

— Гостейки до нас... Добрії люде... Не ворожилося на стрічу, аніякого знаку... Бува, долоня свербить — поздоровкаєшся. А сьогодні, ані, не ворожилось. Іно соловейко цілу ніч піяв — на соняшну днину. Ой! Наші баби умент збіжаться. Оно Надя вже летить...

— І пережили все, перетерпіли...

— Ой, не хочу згадувать. Страшно. Виганяли нас, солдати виганяли. Воєнная техніка понаїхала. Самоходки. Один дід старий, уже лежав. Помирав. Куди їхать? «Я от устану, — плакав, — і піду на гробки. Своїми ногами». Що нам за хати заплатили? Що? Гляньте, яка тута краса! Хто нам за цю красу заплатить? Курортна зона!

— Самольоти, вертольоти — гул стояв. КамАЗи з причепами... Солдати. Ну, думаю, війна почалася. З китайцями чи американцями.

— Хазяїн прийшов із колгоспних зборів і каже: «Завтра нас евакуйовують». А я: «А як же бульба? Не викопали». Стукає в двері сусіда, і сіли вони з моїм