Читати книгу - "Аеропорт, Артур Хейлі"

Ордвей знову рішуче обернувся до Інез. У руці він тримав жовтий аркуш паперу.

— Чому ви на це погодилися, коли знали, що чоловік вас обманює?

Вона заперечила:

— Я не знала.

— То як цей аркуш опинився у вас?

Затинаючись, вона оповіла, як знайшла його сьогодні ввечері та приїхала в аеропорт, сподіваючись перехопити чоловіка до відльоту.

— То до сьогодні ви й гадки не мали, що він збирається зробити?

— Ні, сер.

— Зовсім-зовсім?

Інез похитала головою.

— А зараз вам спадає на думку якась причина, чому він міг полетіти?

Вона здавалася збентеженою.

— Ні.

— Ваш чоловік іноді чинить нерозважливі речі?

Інез вагалася.

— Ну, — не вгавав Ордвей, — то як?

— Іноді, останнім часом…

— Він діяв нерозважливо?

Шепіт.

— Так.

— Бував жорстоким?

Інез неохоче кивнула.

— Ваш чоловік сьогодні при собі мав валізку, — тихо промовив Ордвей. — Невеликий дипломат, і, здавалося, він дуже хвилювався за його вміст. Ви не знаєте, що могло бути всередині?

— Ні, сер.

— Інез, ви сказали, що ваш чоловік працював під­рядником — будівельним підрядником. У своїй роботі він коли-небудь користався вибуховими речовинами? — Запитання прозвучало настільки недбало, що слухачі навіть не звернули особливої уваги на те, про що ж ідеться. Але коли до них дійшла суть, у кімнаті запанувала несподівано напружена атмосфера.

— А, так, — відповіла Інез. — Часто.

Ордвей витримав помітну паузу, перед тим як продовжити:

— То ваш чоловік багато знає про вибухівку?

— Думаю, так. Він завжди любив це діло. Але… — Вона раптом затнулась.

— Але що, Інез?..

У мовленні Інез Ґерреро зненацька проступила знервованість, якої раніше не було.

— Але… він поводиться з нею дуже обережно. — Вона обвела очима кімнату. — Будь ласка… що це все означає?

Ордвей м’яко сказав:

— Ви ж здогадуєтеся, Інез, чи не так?

Коли вона не відповіла, лейтенант майже байдужим тоном запитав:

— Де ви живете?

Вона продиктувала адресу квартири у Саут Сайді, й Ордвей записав її.

— Там сьогодні був ваш чоловік; сьогодні ввечері, ра­ніше?

Уже зовсім налякана Інез кивнула.

Ордвей повернувся до Тані. Не підвищуючи голосу, він попросив:

— Зв’яжися зі штабом поліції в місті; оцей відділок. — Він нашкрябав номер у блокноті. — Попроси побути на лінії.

Таня швидко підійшла до Мелового столу.

Ордвей запитав Інез:

— Ваш чоловік тримав якісь вибухові матеріали у квартирі? — Коли вона завагалася, поліцейський обдав її ­несподіваною різкістю: — Ви дотепер говорили правду; зараз мені не брешіть! Мав?

— Так.

— Які речовини?

— Трохи динаміту… і капсулі… Вони залишилися.

— З його роботи підрядником?

— Так.

— Він колись про них говорив? Пояснював, навіщо їх тримає?

Інез похитала головою.

— Тільки, що… якщо знати, як з ними поводитися… то вони безпечні.

— Де він тримав вибухівку?

— Просто в шухляді.

— У якій шухляді?

— У спальні. — Вираз несподіваного шоку проступив на обличчі Інез Ґерреро. Ордвей це помітив.

— Ви тільки-но щось згадали! Що саме?

— Нічого! — Паніка проступала в її очах та голосі.

— Ні, згадали! — Нед Ордвей розлючено нахилився вперед до Інез. Удруге за сьогодні в цій кімнаті він не демонстрував ані краплі доброти; тільки грубу, жорстку лють поліцейського, який потребував відповідей і який їх дістає. Він вигукнув: — І не думайте ухилятися чи брехати! Це не спрацює. Кажіть, що ви згадали. — Інез скиглила. — Припиніть це! Кажіть, що знаєте!

— Сьогодні… Я про це не думала раніше… ті речі…

— Динаміт і капсулі?

— Так.

— Ви марнуєте наш час! Ну, що з ними?

Інез проскиглила: