Читати книгу - "Пристрасть спотворює все, Юлія Міхаліна"

– Я не заперечую, – витискаючи педаль газу, Руслан, повністю поглинений дорогою, виїхав на широку трасу.

– Але як же? – озираючись назад, – До Олега у зворотний бік.

– Я сказав, що Олег чекає на тебе, та не казав, що вдома.

– Тоді де?

– В аеропорту, – увімкнувши приймач, Буря намагався зловити потрібну радіохвилю, показуючи, що пояснювати докладно не збирається.

– В аеропорту? – вчепившись руками в сидіння, здригнулася Одинцова. – Але ж там Кирило. Чи ти обманюєш? Може ти працюєш на Кирила і вдаєш, що на боці Олега?

– Довго думала? Якщо мені не віриш, можеш зателефонувати до Чернишевського та уточнити. Рощин, до речі, на час нашого прибуття, давно буде на борту літака.

Як не здогадалася раніше! Можна зателефонувати й не корчити із себе шпигуна.

Тремтячими руками розкривши сумочку, витягла телефон і почала шукати потрібний номер. Ось він... Господи, чому вона така дурна? Варто було давно зателефонувати до Олега, ще коли не вдалося приїхати до річки.

Пальці потягнулися до кнопки виклику, але Буря зухвало вирвав мобільний з рук.

– Ти у своєму розумі? – гнівно блиснув очима, – Не зі свого ж! Він може бути на прослуховуванні. Тому краще, якщо на період твого від'їзду телефон залишиться зі мною, щоб не засікли сигнал. Або навіть... – відчинивши віконце, викинув мобільний на трасу.

– Ти здурів? – шоковано спостерігаючи за Русланом, спалахнула Рита.

– Давай без цього, – попереджувально махнувши рукою, витяг із куртки свій телефон. Знайшовши потрібний номер, простяг дівчині: – Чернишевський купить новий.

Залишивши зауваження без коментаря, прийняла протягнутий апарат, помічаючи на дисплеї висвітлене ім'я, куди йшли гудки. Вовкодав. Мить, і у трубці пролунав знайомий і рідний голос:

– Так, Бурю. Усе за планом?

– Олеже? – нервово проковтнувши, обережно покликала, – Це я.

– Рито? Ти в порядку?

– Так, проте не розумію, куди мене тягне Руслан, – відчуваючи невдоволення в кожному жесті чоловіка, що сидів за кермом, продовжила: – Він каже, що ти чекаєш в аеропорту. Але що це означає?

– Ритуле, не бійся, все добре. Руслану можеш довіряти на всі сто, – не даючи шансу запитати ще щось, підігнав: – Решту розповім сам. Усе. Бувай.

– Бувай, – видихнула гудкам.

Поглянувши наостанок на телефон, простягла назад Буртенку, машинально подякувавши. Запитань не поменшало, але стало трохи спокійніше. Олег сказав довіряти, значить буде довіряти. Якщо їдуть до аеропорту, значить так треба.

Глянувши на Руслана, що захоплено і спритно мчав уперед, та підмічаючи його похмурий вигляд, зрозуміла, що марно щось питати – все одно не скаже. Дякувати й за те, що допомагає дістатися до Олега.

За останок дороги перекинулися лиш парою фраз на тему, чи не проти слухати те чи інше радіо. У місто приїхали, коли сонце хилилося до обрію. Осінь брала своє, рано темніло. Але ні це, ні думка, коли на її пошуки кинеться Кирило, не хвилювала. Чим ближче мета, тим сильніше серце завмирало, мріючи про швидку зустріч із Чернишевським. Факт невідомості не лякав. Плювати, що він задумав, куди збирався везти. Головне, щоб буде поруч. Рита довіряла Олегу. Вже довіряла.

– Ну що? – витягнувши валізу з багажника і зачинивши дверцята, Руслан глянув на годинник: – Якраз вчасно. Через п'ятнадцять хвилин літак, цього вистачить на реєстрацію.

Погодившись, Одинцова задріботала малими кроками поруч із чоловіком у напрямку термінала. Людей довкола було небагато: декілька зустрічаючих на вулиці, з парочкою зіткнулися біля входу, та попереду них компанія молоді також поспішали на літак...

Не загострюючи уваги на випадкових перехожих, Рита намагалася відшукати серед незнайомців того, заради кого прийшла, та Олега ніде не було. З розчаруванням вирішивши, що він чекає біля стійки реєстрації, зібралася уточнити у Руслана як раптом, метрах у двадцяти від неї, майнуло знайоме обличчя. Серце, пропустивши шалений удар, здавалося, застигло в грудях. Маргарита, забувши про поспіх, буквально приросла до місця, приголомшливо проводжаючи перехожого очима. Мить, і він, немов відчувши чийсь інтерес до своєї персони, озирнувся. Ще секунда, погляди перетнулися.

Одинцова хотіла обізватися, та крик застряг у грудях. Вдалося тільки відкрити й закрити рота, хапаючи повітря, наче риба, викинута на берег. Цього вистачило, щоб чоловік відвернувся і загубився в натовпі, що взявся нізвідки. 

Хто знає, скільки б дівчина так простояла, не поміть її відставання Руслан.

– Ритко, ти чого? – повернувшись, прикрикнув Буря. Та ледь вона повернула до чоловіка бліде, немов крейда, обличчя, занепокоївся: – Щось сталося? Ти побачила когось? Знайомий?

– Так. Ні. – струснувши головою, повертаючи тверезість розуму, невиразно забурмотіла: – Не знаю.

Вона справді не зрозуміла, що трапилося. Яка ймовірність, що бачила саме того чоловіка? Зараз не найсвітліший час доби, між ними була відстань, минули роки, зрештою... Все грало проти неї, але не шалена, божевільна уява.

Яка ймовірність, що побачене не плід фантазії? Скільки у світі схожих людей? Не порахувати. За стільки років пам'ять могла притупитися, а образ, що гладко витесаний у спогадах, виявитися не справжнім. Надуманим. Награним. Підлаштованим під зустрічних...