Читати книгу - "Час Великої Гри. Фантоми 2079 року. Книга друга"

— це траплялося дуже нечасто — також слухав музику: він любив Шопена, який не подобався мені, бо в його музиці був зашифрований якийсь трагічний сигнал, який перекреслював усі надії на краще майбутнє, закладені в мелодії. Одного разу, слухаючи цю музику, тато розповів мамі дивну історію: коли війська якогось Паскевича захопили Варшаву, російські солдати увірвалися до помешкання, де залишалася сестра Шопена (сам він устиг виїхати на еміграцію), й, схопивши фортепіано Шопена, викинули з четвертого поверху на тротуар. Спочатку я нічого не зрозумів — яка Варшава? який Паскевич? яке фортепіано? — бо не міг уявити, що музику можна знищити, вбити, викинути з вікна на хідник, але тато сказав, що тепер на тому місці стоїть пам'ятник і звучить музика Шопена. Тато додав, що кілька днів тому в Полтаві військовий трибунал засудив до страти членів таємного товариства імені Паскевича, які, готуючи збройне повстання, вирішили встановити пам'ятник кату-фельдмаршалу.

Тоді мама спитала: чим тато кращий від фельдмаршала, коли дозволяє вбивати людей за політичні погляди? Тато страшенно розлютився, вони почали лаятись, а я став сіпати ніжками, мамі стало погано, й на цьому музичні вечори припинилися.

Я неодноразово переконувався, що мій стан перебування всередині матусі дає добру нагоду пізнати різні сімейні, політичні й побутові таємниці. З цього знання зродилася в майбутньому необхідна гіркота мудрості, без якої неможливо сприйняти ту страшну і коротку пригоду, яка зветься життям. Під час нічних шепотів я дізнався, що в мене є старша сестричка, яка живе в Канаді. Я уявив, що сестричка — це ніжний рожевий плин, в якому існую, субстанція, насичена киснем, від чого легко дихається. Я полюбив сестричку Кристину й часто розмовляв з нею, розповідав їй різні пригоди зі свого життя всередині. Вона була назовні, десь у Канаді, я думав, що це зовсім поряд з вулицею Інститутською, на якій ми тоді жили з татом і мамою. Мамі не подобався наш одноповерховий будинок, що сховався у глибині саду над Кловським узвозом і був щільно оточений охороною. Мамі дім не подобався, їй хотілося повернутися до нашої старої квартири на Рибальському острові, але тато казав, що ніхто нам цього не дозволить, бо ми не належимо самі собі. Мені було дивно чути це, бо я думав, що тато належить сам собі, а не сидить безсило всередині якогось тіла, як я.

Я першим дізнався про матусину хворобу: вона пішла разом зі мною до професора Поліщука і довго розповідала йому якісь незрозумілі речі, скаржилася на щось, на якісь симптоми, яких я не помічав, хоча, здавалося, перебував у центрі її організму. Професор розпитував її нудно, обстежував, обстукував, зробив мені боляче, примусив матусю пройти якісь дивні дослідження, збирав у неї кров і нарешті виніс вирок: синдром передчасної старості, викликаний PSV — Premature senility virus, який заповзає спочатку в сплетіння периферійної нервової системи, потім у магістралі спинного мозку, окуповуючи згодом усі поверхи і сегменти головного мозку, викликаючи катастрофічне постаріння організму, стаючи причиною повзучого вгору, від стоп, паралічу… Дивно, але, слухаючи мамині скарги, я зрозумів, що ця хвороба обійшла мене, ніяк мене не заторкнула, наче мама зробила все, щоб врятувати мене: мене надійно прикривала згори, мов захисний купол, мамина печінка, яка рятувала мене від отруєнь і впливу алкоголю — мама, правда, майже не пила, особливо не терплячи віскі (я ненавидів запах віскі, що інколи йшов від тата). Молоді мамині нирки, схожі на дві башти, захищали мене ззаду, а матусине лоно, немов охоронна споруда, забезпечувало мені вільний вихід у життя, в інший, чужий і лякаючий світ.

Я спочатку не повірив — так само, як і матуся, — в діагноз професора Поліщука. Мама наполягала на проведенні додаткових досліджень, але сумнівів не було. І першим запитанням маминим стало: чи встигне вона народити мене і чи не загрожує вірус мені? Професор Поліщук запевнив маму, що час ще є, адже це хронічна інфекція, і що, можливо, невдовзі буде винайдено спосіб ефективного лікування. Він сказав, що в американській пресі є окремі повідомлення про те, що переривання вагітності сприяє одужанню. Я відчув, як здригнулася мама, як гормон страху заполонив її кров; вона сказала, що ніколи не рятуватиме себе такою ціною — ціною життя її дитини. Я запам'ятав її слова на все життя.

Якось уночі вона не витримала (хоча сама просила професора Поліщука нічого не казати генералу Гайдуку) й розповіла татові про свою хворобу, вона плакала так, що в мене серце стискалося від болю, а тато ніжно гладив її, казав, що це помилка, що все буде добре. Але потім якийсь біс вселився в матусю й вона закричала, що нічого доброго не буде й коли вона помре, генерал Гайдук знову стане вільним і зможе одружитися зі своєю коханою Воженою і що їй — матусі — байдуже, що робитиме генерал, тільки мамі Олі жаль сирітку, свого коханого хлопчика Святика.

І тоді тато заплакав — я ніколи не чув ні до того, ні потім, як плаче тато — це був стогін смертельно пораненої істоти, зойк безвиході й самотності — і мама злякалася, почала цілувати тата, просила вибачення, а він схлипував, як скривджена дитина, й не відповідав на матусині пестощі. Тої ночі я зненавидів матінку Олю за наругу над батьком: тоді я ще не знав, з яких чорних глибин зростає жіноче кохання, поряд з яким визріває отруйний плід цього кохання — жорстокі, всеспалюючі ревнощі, але все одно ніколи не забуду татових ридань.

Ще схлипуючи, тато сказав, що це слизовики заразили маму вірусом PSV, що вони прокляли тата і маму і поклялися помститися батькам, — я цих слів не зрозумів. «Шкода, що їх тоді не спалили усіх, що я дозволив тобі створити цей проклятий центр на Солом'янці, — казав тато. — Скажи, хто з них укусив тебе або обслинив шкіру? Чага? Гоб? Чи хтось інший? Тільки скажи».

Мама нічого не сказала татові, але я чув, як вона розповідала професору Поліщуку, що якось триокий Чага, цілуючи їй руку, куснув і одразу почав вибачатися за свою незграбність. Мама тоді не надала цьому значення. Поліщук тільки зітхнув: «Тепер усе зрозуміло».

Мама ходила на сповідь до якогось Ізидора — я запам'ятав дивовижно сумні співи; мені здалося, що