Читати книгу - "Меч Арея"

Коли взяти до уваги все це, а так само й факт, що в генезі українського народу брали участь тюркські та інші неслов'янські племена, то мимоволі виникає вже певною мірою риторичне запитання: так хто ж були скіфи? Й хоч професор В.П. Петров[112] не встиг дати ствердної відповіді, але він рішуче заперечив: скіфи не були іранцями. Це, на його думку, був індоєвропейський народ, споріднений із балто-слов'янами.

Згадаймо вислів Костянтина Багрянородного про наших предків, на яких греки казали скіфи та гуни, хоча самі звалися русами. За півтори тисячі років до цього імператора-історика майже тими самими словами схарактеризував їх Геродот: «Скіфи всіх племен звуть себе «cколотами», тобто «царськими». Елліни ж називають їх скіфами»[113]. Отже, маємо й самоназву скіфів: сколоти. Цим іменем себе називали засновані трьома братами-царевичами Ліпоксаєм, Гарпоксаєм та Колаксаєм племена авхати, траспії, катіари та паралати. Але ж, крім «царських» племен, були ще й племена скіфів-кочовиків, скіфів-орачів та скіфів-хліборобів.

Видатний радянський історик Б. В. Рибаков твердить: сколоти — це праслов'яни[114]. Але хто ж тоді оті таємничі скіфи-хлібороби та скіфи-орачі? Адже вони споконвіку жили на території Правобережної України, вирощували хліб не тільки для себе, а й на потребу Еллади та інших країн, розвивали ремесла та мистецтва, про які сучасні їм греки й не мріяли. Коли оті чотири племені зараховано до слов'янських, то скіфи-орачі та скіфи-хлібороби й поготів були слов'яни. Ну, а Л. Нідерле зараховує до слов'янських ще й скіфське плем'я будинів[115]. Якщо на території України жило колись іранське плем'я, то це були оті згадані Геродотом «скіфи-кочовики».

Геродот лишив нам неоціненний документ — зафіксував на папірусі чи пергаменті кілька «скіфських» слів. Після старанного аналізу далеко не всі вони виявилися справді скіфськими, один з небагатьох винятків — оте вже кілька разів згадуване слово «сколоти». Колись і мені вчувалися в ньому давні еллінські звуки: «ско-лопс» — дерево або «сколіоо — кривий, лукавий тощо. Та потім я подумав: а навіщо тут вишукувати віддалену схожість із словами іншої мови, якщо слово звучить чисто по-нашому? «Сколоти» — це просто сколоти, як ото були ще поляни, древляни чи білі хорвати, й цілковиту рацію має академік Б. О. Рибаков, називаючи сколотів праслов'янами.

До речі, слова з цим коренем і досі активно поширені в сучасній українській мові. Борис Грінченко, наприклад, перекладає слово «сколотити» російською мовою так: возмутить, встревожить. У виданому ж 1977 року в Москві романі сучасного російського письменника В. В. Лічутіна «Долгий отдых», творі про події та людей початку минулого сторіччя, слово «сколотный» нині перекладається як «незаконний».

Або візьмімо ще одне Геродотове слово: Пората. Він свідчить, що так «скіфи» називали своєю мовою річку Прут. Чи можна знайти аналоги цьому слову нині? Можна, хоча вже й небагато: поратися, працювати, прати, праник, перти... Та розгорнімо знову роман В. Лічутіна — й на сторінці 19 прочитаємо: «Девка порато работящая», тобто «Дівка дуже працьовита». Виходить, Прут (річка Дужа, Сильна) за часів Геродота мав слов'янську назву, яку зберегли до наших днів корінні жителі російської Півночі (герої роману «Долгий отдых» — споконвічні помори, та й сам Лічутін — помор.

А ось інший приклад: Геродот називає одне з племен, що жило на північ від Скіфії: андрофагів. Андрофаги — слово, безперечно, грецьке й перекладається «людоїди». Невже в ті часи ще існував канібалізм? Та погортаймо Лаврентіївський літопис — розповідь про Київську Русь, і під роком 1096 справді натрапимо на слово «самоядь», яке в пізніших документах перетворюється на «самоїдів». Так з давніх давен у наших краях називали далекі звідси сомадійські племена (ненців та інших), а Геродот старанно переклав це слово своєю мовою. Хіба й це не ще одне свідчення того, що скіфи — слов'яни?

Це факт, і хай нас не бентежать оті дивні, залишені нам Геродотом та іншими істориками слова, які не мають нічого спільного зі слов'янськими. Останнім часом В. Абаєв та деякі інші войовничі іраністи зробили багато спроб довести, нібито скіфи були людьми іранського походження. Не дивуюся з осетина Абаєва — дивуюся з наших українців, які силкуються будь-що підрубати й так добряче порубане історичне коріння рідного народу, аби всупереч здоровому глуздові довести, буцімто 2 — З тисячі років тому цього нещасного народу й на світі не було, бо, виходить, не було йому місця на планеті. Київський професор В. П. Петров спростував багаторічні силкування В. І. Абаєва «осетинізувати» скіфів, тепер уже одностайний хор іраністів зазнав серйозного дисонансу й збою. В. П. Петров рішуче заявив: скіфи — не іранці. На жаль, він так і не встиг довести їхню етнічну приналежність, бо на справжню природу таких слів, як «сколоти» або «Пората», не звернув уваги, а решту «скіфських» лексем намагався розшифрувати з допомогою фракійської (теж, до речі, не набагато відомішої) та балтских мов. Тим часом більшість полишених нам Геродотом «скіфських» слів та імен виявились або чисто грецькими, або спотвореними грецькими. Ось кілька грецьких слів, які ми досі вважали «скіфськими»:

Люк — «Вовк» (скіфський цар).

Савлій — «Той, що ходить манірно» (скіфський цар).

Паралати — «Ті, що живуть за кочовиками» (скіфське плем'я).

Тюрас — «Каламутний» (р. Дністер).

Або — Папей... Скільки чорнила згайновано на цього «головного скіфського бога», якого Геродот ототожнював із Зевсом! І всі дослідники, слухняно йдучи за В. Абаєвим, в один голос твердили й про нібито іранську «національність» того бога, й про його роль у пантеоні богів іранських племен та народів, і про таке колоритне та соковите іранське ж звучання самого слова, вибудуваного за суворими нормами іранської морфології й фонетики. Тим часом жодному довірливому прихильникові Абаєва й на думку не спало піддати творчому сумніву «іранськість» головного скіфського божества.

Нікому з «іраністів» не спадало на думку й інше: що Геродот, який у кожному разі неодмінно підкреслював мовну спорідненість тих або тих племен, жодним словом не натякнув про бодай віддалені кревні чи мовні зв'язки скіфів із персами. Усі іранські мови й тепер, через дві з половиною тисячі років, дуже схожі одна на одну. Таджицький поет і мовознавець Бозор Собір мене запевняв, що таджик, іранець, осетин, курд чи пуштун чудово розуміють одні одних без перекладача. А дві з половиною тисячі років тому, коли іранські мови були ще ближчими й, напевно, взагалі не потребували в своєму середовищі перекладачів! То невже ж би Геродот не сказав, що скіфи й перси, між якими спалахнула така жорстока війна, розмовляли близькими мовами?