Читати книгу - "Теорія літератури"

звана об’єктивність науки полягає в об’єктивності критичного методу»[940], — підкреслював Карл Попер у статті «Логіка соціальних наук», а «…науковий метод полягає у виборі проблем і в критиці наших завжди пробних і попередніх рішень»[941]. Отже, перефразовуючи одного з найбільш артистичних культурісториків XX століття Освальда Шпенґлера, який у зв’язку з осяганням духу Заходу згадував французьке прислів’я tout comprendre, c’est tout pardonner (все зрозуміти, значить все пробачити), можна сказати: поставити проблему, значить її вирішити.

Ролан Барт, який, між іншим, так само вважав, що «метод — це акт сумніву»[942], в уславленій праці «Критика і істина» поставив завдання цілком переглянути класичну французьку літературу на основі «нової критики», що, в свою чергу, ґрунтувалася на нових філософських ідеях. На мою думку, перегляд виявився продуктивним. Ми стоїмо сьогодні перед аналогічним завданням. Треба переглянути історію літератури й літературну історію на основі нової чи, точніше, певної філософії. Якою має бути ця філософія?

Я не зможу зараз проаналізувати стан справ у сучасній філософії. Однак і її характеризує криза. Криза, що означає не деґрадацію, а тільки невирішальність чи крах певних безсумнівних раніше ідей. Власне, вона — ця криза — супутник цілого інтелектуального й художнього розвитку в XX столітті. Її ще наприкінці 30-х років окреслив чи не найвпливовіший мислитель нашого століття Едмунд Гусерль у праці, виданій посмертно, — «Криза європейських наук і трансцендентальна феноменологія». Застереження Гусерля й понині звучать не менш актуально. Кризу європейського людства й кризу європейських наук Гусерль побачив у кризі раціоналізму, в краху віри в розум. «Оскільки віра в абсолютний розум, що дає сенс світові, розпалася, остільки розпалася і віра в сенс історії, в сенс людства, його свободу, яка розуміється як можливість людини осягнути розумний сенс свого індивідуального і загальнолюдського буття»[943]. Людина втратила сенс буття, єдиний сенс втратила історія, а між розумом, що дає сенс світові, і світом, що існує лише завдяки розумові, порушився глибинний внутрішній зв’язок[944]. Серед найважливіших факторів і форм кризи Гусерль (і пізніше так само Попер) називають історицизм і релятивізм. Однак представники різних гілок і модифікацій релятивізму — Людвіґ Вітґенштайн і Ганс Ґеорґ Ґадамер, Мішель Фуко й «соціальні критики» франкфуртської школи, а також «апокаліптичні» мислителі М. Гайдеґер і Жак Дерида[945] — зробили колосальний внесок у філософський дискурс XX століття, а деякі з них мали надзвичайний вплив на науку про літературу. Особливо це стосується Мішеля Фуко й Жака Дериди. Під знаком імені останнього розвивалося англо- (особливо американське) й франкомовне літературознавство у 80-і роки.

90-і принесли присмак розчарування в структуралізмі і в деконструкції, духовним натхненником якої був і залишається Дерида. Критика на її адресу, передовсім з боку англійських письменників і науковців, таких, як Айрис Мердок чи Малколм Бредбері, полягає в тому, що французькі колеґи й їхні американські послідовники позбавили літературу духовності, моралі, цілісного змісту, залишивши за нею тільки розірвані значення й голу риторику.

Адже всі філософії, на які спиралися й спираються західні школи літературознавства, мають вразливі сторони.

Або, іншими словами, що залишається нам, просякнутим розчаруванням і скепсисом адептам постмодерного світовідчуття, як не, осиротіло озираючись коло порожнього наукового іконостасу, знову впадати в спокусу релятивізму, сприймаючи різні ідеї та їхні антиномічні поєднання, й гратися у цей інтелектуальний бісер за прикладом героїв відомого роману Гесе?

Та повернімося до українського літературознавства і його методологічної ситуації. Теоретичне оздоровлення не передбачає одним ударом покінчити з соціологією й перейти, скажімо, до психоаналізу. (З приводу останнього, між іншим, згадується знаменитий вислів фон Гаєка про те, що «наші нащадки назвуть нашу епоху часом забобонів, пов’язаних головним чином з іменами Карла Маркса і Зиґмунда Фройда»[946].) Йдеться про поширення теоретичних можливостей нашої науки, її багатоголосне теоретичне звучання, її внутрішню, як сказав би Бахтін, діалогічність. Навіть марксистська критика з усім її соціальним релятивізмом має право на життя, але справжня, в дусі «New Left Review» і англійського неомарксиста Тері Іґлтона, а не система посилань на відповідних авторів під бадьоре переказування змісту. (Я, однак, не дуже вірю в її можливість на нашому ґрунті, враховуючи зрозумілу місцеву політико-психологічну алергію до марксизму.)

«…Кожна епоха може думати, ніби володіє канонічним смислом твору, однак варто лиш трохи розсунути межі історії, щоб той єдиний смисл перетворився у множинний, а закритий твір у відкритий», — писав Умберто Еко в роботі «Відкритий твір»[947].

При всій небезпечній релятивності цієї ідеї можемо послуговуватися нею, відкриваючи ще не відкриту українську літературу.

Ми, звичайно, не знайдемо в ній нових творів, але, відкинувши пафос, риторику й іконопоклонство, проаналізуємо її мову, її внутрішню логіку, діалектику боротьби в ній різних ліній і традицій. А для цього заглибимося в її тексти й розкриємо їхні глибинні структури, підтексти. В цьому завданні можна якнайширше послуговуватися прийомами семіотики й різних течій структуралізму, пам’ятаючи про їхні pro і contra, обмеження й максималізми. Феміністична критика — найбільш перспективна течія серед ідеологічних, тих, що аналізують зміст, але й тут не будемо забувати про її межі, за якими закінчуються продуктивні ідеї й залишаються банальні і вторинні політично забарвлені лозунґи.

Список цей можна продовжувати, але я тут зупинюся. Адже мої спостереження, безсумнівно, мають суб’єктивний характер, а свої власні рецепти я адресую виключно до себе, пам’ятаючи, що, попри всю нинішню популярність, жанр рецепту не має серйозної перспективи. Єдина реальність науки — це ЇЇ тексти: статті, книжки, дисертації.

У своїй нестаріючій доповіді «Наука як покликання і професія» (1918), так само спричиненій кризою світу XIX віку й і тією колосальною кризою європейського людства, якою була перша світова війна (криза, як бачите, сьогодні є моєю ключовою темою), Макс Вебер говорив про безкінечність наукового руху та про те, що «всіляке довершене виконання задуму в науці означає нові „запитання“, воно, по суті, бажає бути перевершеним»[948]. Сьогодні ми перебуваємо на стадії скоріше запитань, ніж відповідей. Одна відповідь (моя особиста, що зовсім не обов’язково має ставати загальною), правда, є. Це — теорія або філософізація літературознавства, без якої неможливий його дальший рух. І, звичайно, критицизм, без якого неможлива жодна теорія.

1993

Український романтизм: тяглість напряму як естетичний тупик

«Питання про романтичну літературу на українському ґрунті належить до найменш з’ясованих», — говорив у своїх лекціях у 1927/28 академічному році Микола Зеров. І сьогодні заперечувати це твердження нема надто багато підстав.

Не можна поставити крапку навіть на проблемі хронології, хоча найреалістичнішою здається та ж таки зеровська (від середини 30-х до середини