Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

можна застосовувати й до дітей Божих. На це його друзі відповідали: «Та не дивись ти відразу в корінь! До того ж, може, це навіть краще, ніж якби вони розводилися про гуманність і такі інші чужоземні революційні штучки, як це завжди було досі!» І це зрештою переконало його ясновельможність. Але граф був невдоволений і тим, що цей Фоєрмауль, запросити якого він спонукав Діотиму, лише викликав нове замішання в паралельній акції і розчарував його. Баронеса Вайден підносила цього поета до небес, і він, Ляйнсдорф, зрештою не встояв проти її натиску. «Щодо цього ви маєте цілковиту рацію, — визнав граф, — за нинішнього курсу нас справді можуть звинуватити в онімеченні. Маєте ви рацію й у тому, що нам не завадить, либонь, запросити якого-небудь поета, котрий говорить про те, що треба любити всіх людей. Але ж зрозумійте, накидати це пані Туцці я просто не можу!» Проте Вайден стояла на своєму і, мабуть, знайшла нові переконливі арґументи, бо наприкінці розмови Ляйнсдорф таки пообіцяв їй зажадати від Діотими, щоб та запросила Фоєрмауля. «Роблю я це без великого бажання, — сказав він. — Але міцній руці, щоб люди її зрозуміли, потрібні й гарні слова. У цьому я з вами згоден. Маєте ви рацію й у тому, що останнім часом усе посувається надто повільно, немає вже того справжнього завзяття!»

Але тепер ось його ясновельможність був невдоволений. Людей він за дурнів не мав, аж ніяк, хоч і вважав себе розумнішим від решти й не міг узяти втямки, чому ці розумні люди сукупно справляють на нього таке кепське враження. Ба більше, все життя справляло на нього таке враження, немовби поряд із станом розумности й у вчинках окремо взятої людини, і в діях офіційних інституцій, що до них він, як відомо, залічував і віру та науку, існував стан цілковитої нестями загалом. Раз у раз народжувалися доти невідомі ідеї, розпалювали пристрасті і з плином часу зникали; люди гналися то за цим, то за тим, упадали з одного забобону в інший; сьогодні вони вітали радісними вигуками його величність, а назавтра виголошували жахливі підбурювальні промови в парламенті; але з усього цього так нічого й не виходило! Якби все це можна було зменшити в мільйон разів і перевести, сказати б, у масштаби однієї голови, то вийшла б стеменно та картина непередбачуваности, забудькуватости, невігластва й блазнювання, яка в уяві графа Ляйнсдорфа завжди була пов’язана з пацієнтом божевільні, хоча досі нагоду замислитися над цим граф мав не часто. І ось він похмуро стояв у колі добродіїв, розмірковуючи про те, що саме ж бо паралельна акція мала виявити істину, й не годен був сформувати яку-небудь думку про віру, думку, від якої лише відчував щось приємно-заспокійливе, мов ото тінь від високого муру, і мур той був, мабуть, церковний.

 — Сміх та й годі! — мовив він до Ульріха, по хвилі відмовившись від цієї думки. — Якщо поглянути на все трохи збоку, то це нагадує шпаків, що зграями сидять восени в саду на деревах!

Ульріх повернувся до Ґерди. Їхня розмова не справдила того, що обіцяв її початок; від дівчини не можна було почути майже нічого, крім коротких відповідей, через силу відрубаних від чогось такого, що клином застрягло в неї у грудях; зате більше розмовляв Ганс Зеп, він удавав із себе її чатового й відразу дав зрозуміти, що це гниле оточення його не залякає.

 — Чи знаєте ви великого фахівця з расових проблем Бремсгубера? — поцікавився він в Ульріха.

 — Де він мешкає? — спитав Ульріх.

 — У ШердінГу на Лаа, — відповів Ганс.

 — Хто він такий? — спитав Ульріх.

 — Яке це має значення?! — сказав Ганс. — Тепер приходять саме нові люди! Він аптекар!

Ульріх звернувся до Ґерди:

 — Тепер ви, я чув, заручені по-справжньому! А Ґерда відповіла:

 — Бремсгубер вимагає без жалю придушувати всіх, хто належить до інших рас. Принаймні це не так жорстоко, ніж жаліти і зневажати!

Губи в неї знову тремтіли, коли вона вичавлювала із себе цю неоковирно зліплену фразу.

Ульріх лише глянув на неї й похитав головою.

 — Я цього не розумію! — промовив він, подаючи їй на прощання руку.

І ось він стояв біля графа Ляйнсдорфа, не почуваючи за собою жодної провини, мов зірка у безкінечному всесвіті.

 — Але якщо дивитися на це не збоку, — по хвилі неквапно продовжив свою нову думку граф Ляйнсдорф, — то в голові все крутиться, наче ото собака, що намагається схопити зубами кінчик власного хвоста! Ось погляньте, — вів далі він, — я оце поступився своїм друзям, поступився баронесі Вайден, і якщо прислухатися до того, про що ми тут розмовляємо, то окремо ж бо все справляє дуже розумне враження, але саме в тому ушляхетненому духовному зв’язку, який ми намагаємося знайти, це справляє враження розгнузданої сваволі й цілковитого хаосу!

Навколо військового міністра й Фоєрмауля, якого підвів до нього Арнгайм, виник гурт, де жваво говорив і любив усіх людей Фоєрмауль, а навколо самого Арнгайма, коли той знову відійшов убік, склався ще один гурт, у якому згодом Ульріх завважив і Ганса Зепа з Ґердою. Чути було, як Фоєрмауль вигукував:

 — Життя пізнають не через навчання, а через доброту! Життю треба вірити!

Пані професорка Набридер, що стояла випроставшись позаду поета, підтвердила:

 — Ґьоте теж не став доктором!

Як на неї, то Фоєрмауль узагалі мав багато спільного з Ґьоте. Військовий міністр стояв також дуже рівно й усміхався так само терпляче, як звик на парадах, відповідаючи на привітання, довго тримати руку біля козирка.

Граф Ляйнсдорф поцікавився:

 — А скажіть, хто такий, власне, цей Фоєрмауль?

 — Його батько держить в Угорщині кілька підприємств, — відповів Ульріх. — Здається, щось пов’язане з фосфором, причому робітники там довше, ніж до сорока років, не живуть. Некроз кісток, професійна хвороба.

 — Гаразд, а цей хлопець? — Доля робітників Ляйнсдорфа не цікавила.

 — Кажуть, учився в університеті. Здається, на юридичному. Його батько домігся всього самотужки, і йому, кажуть, було болісно, що син не хотів учитися.

 — А чом же він не хотів учитись? — допитувався граф Ляйнсдорф, який цього дня був вельми розважливий.

 — Господи Боже, — промовив, стенувши плечима, Ульріх, — мабуть, «батьки і діти». Коли батько бідний, сини люблять гроші; а коли татусь має гроші, то сини люблять, навпаки, всіх людей. Хіба ви, ясновельможносте, нічого не чули