Читати книгу - "Смерть Верґілія"

з одного. День розквітнув, день був, день розквітав тим чарівним полоном, у власному світлі милуючись, перевтілений в себе самого; а світанкові вогні, з яких він устав і вийшов, тим часом вляглися, і довкола усе, що виднілося, опинилось в полоні чарівної непроминущости; перемінилось м’яке золотаве світло, опинившись в полоні блакиті небесної, підпираючи сяйвом своїм кришталеве склепіння дня, цей чарівний кристал нескінченности, і розмиваючи зоряний лик у щось неяскраве і ніжне, тож розсип сузір’їв, ясною блакиттю осяяний і в неї занурений, уже не світився, і ось уже й перстень (сріблясто-опалові зорі, принишкле сріблясто-молочне кружало місяця, небесне склепіння охоплює обруч з відтінком слонової кости, навіваючи спогад про сяяння ночі) — ось уже й перстень на пальці у Плотії втратив яскравість і блиск, повивсь ще ніжнішим серпанком слонової кости, скороминущість якого торкнулась і тої, що оце відлітала, обезбарвила подихом власним її милі риси й усе ж, в її подих свій подих вливаючи, піднесла її до кришталево-прозорої, остаточної безповоротности. Мерехтіння опалове у перламутровій сині… Чи вже скінчилася їхня плавба? Чи пора приставати до берега? Не потрібен тепер ні паланкін, ані віз; він плив у повітрі, він убрід переходив потоки, а довкола було безгоміння — влітку і взимку незмінно весняного — ранку, довкола все дихало тишею, спокоєм після турботного дня, спокоєм дихало плинне свічадо вгору на небо, спокоєм дихало небо униз на золочені води, спокоєм дихали одна на одну тверді земна і небесна — спокоєм сонця, і моря, і зір воднораз, і з дихання цього єдиного і нескінченно-весняного краєвиди постали, весняні краєвиди, коли під склепінням блакитним і сонячним, мовби підхоплений ним, ним породжений, але і його породжуючи, його несучи, з хвиль вигулькнув берег і виростати почав, зовсім уже не міраж і не символ, а справжня реальність, довгождана й неждана, — достеменне завершення шляху. А тоді — ще один повів, ще раз усе ледь відчутно гойднулось, і той повів його підхопив і поніс. Там, омита уранішнім світлом, стояла вже Плотія, прилинувши й тут опустившись раніше від нього, вона поспішала й тепер там стояла, на нього чекаючи, на того, хто линув за нею, а над головою у неї, як власність її і власність небесна, м’яко ряхтіла опалова зірка, ряхтіла, омита уранішнім світлом. І якби не єдина ця зірка, якби її світло м’яке не залило все небесне склепіння й, попри всю свою м’якість, не запанувало настирливо, владно в пробудженім, на диво природнім і дедалі яскравішім золотистім сіянні, то це, далебі, був би майже земний весняний світанок, тихе пробудження чистого, ясного життя; майже земна була постать Плотії, не огортала її вже опанча промениста, і не променилась рука її, і вже не було на ній персня. Та жест вказівний свій вона зберегла — жест, що указував на небеса, так ніби там, у тій зірці, що її осявала, вона і залишала персня, ніби сяєво персня сховалось назад у сяєво зірки, перевтілившись і поєднавшись із зоряним блиском, обернувшись на ніжну і вічну недремність.

Це місце на березі обрамляли дерева, їхні крони ронили на землю тіні, углиб суходолу плавно тяглася алея й немовби манила з собою, а вода, хоч її вічне дзеркало було і спокійне, грайливо й нечутно набігала на берег, по собі залишаючи білопінну вузеньку лямівку, і її шарудіння було ніби чутність у німім безгомінні; м’яке мурмотіння напливу, м’яке шурхотіння відпливу. Позаду зосталася водна стихія, попереду ждала земна, обидві безмежні, та безмежно й одна переходить у другу, прибуття, але ще не кінець цьому плаванню, бо вже не лишалось минулого й навряд чи було ще майбутнє, й хоч він під ногами й відчував тверду землю, все одно й не стояв, і не йшов, скоріш це була мов затримка у русі, коли нас несе вітер, а ми все одно зостаємось на місці, немов у полоні перед межею безмежности, в полоні на середині безмежній буття, яка в себе, в полон свій усе затягує задля єдности двох світів — того, що зовні, й того, що всередині. Мовчання нутра… Невже він нарешті проник у нутро, що в самому бутті? Тут ще здіймалося дерево — чи то в’яз, чи то берест, — та плоди там були золоті, невідомі, й коли крізь ріденьке гілля з високости проблиснула зірка, серед її мерехтіння замерехтів погляд Плотії, посланий вниз, її погляд-відлуння, її привітання й уклін, і тоді ця безмовна розмова обернулась буденною зустріччю, коли одне одного вже не повинні ані впізнавати, ані споминати, ані вітати, у цій розмові, запанувала погідна гармонія руху і спокою, невидима ні зсередини, ні ззовні, і не видно було, де брало початок усе це, не видно було, чи то ліс плив назустріч йому, чи то його щось несло до лісу, не видно було отієї розмитої грані поміж застиглістю і пориванням кудись уперед. Він приплив, але й приплиттю не було кінця-краю, і цей майже недвижний, та все ж таки плин над землею, надто легкий, здавалось, для ноги будь-якої, однак затяжкий для легенької ніжки Плотії, — цей плин навстріч плину зустрічному захопив, підхопив не лише його, але й Плотію, і обох проти їхньої волі, обох з їхньої волі, і Плотія згідливо, нерішуче і обережно ступала із ним нога в ногу; вона була гола, у своїй голизні чарівливо природна, вся повита цією природністю, гола, як отой хлопчик, отой добрий ґеній, з якого вона і постала, і непорочність її наготи потаємної пізнавала нечутний спів сфер, щоб і її він пізнав, — пізнавала, щоб розчинитись в його піднебеснім бринінні, у відлунні бриніння його, розчинитись нечутно й навіки. Голизна? Він також був голий і помітив це, власне, цього сам не помічаючи, так мало соромився він голизни своєї, й так само була непомітна голизна Плотії. Чарівлива була вона і зваблива, та він уже ледве чи й міг в ній побачити жінку, зате бачив усю її радше зсередини, всі чесноти її аж до самих глибин, і вже не плоть її бачив, а скоріше прозористу, наскрізь прозористу сутність, не жінку уже і не цнотливу дівчину, а радше усмішку, що все людське до життя повертає; він побачив відкритий для усмішки образ, що, сповнений болю через нездійснені приготування, піднісся над сором’язливістю і над самим собою, піднісся до зневаженого і зневажливого кохання; навдивовижу зворушлива і воднораз навдивовижу зимова була мила серцю ця усмішка, що немов закликала до зірки, завислої в цнотливо-холодному сяєві; навдивовижу холодне, майже дитинне