Читати книгу - "Гробниця"

Іще одна загадка, що потребує перевірки.

Мередіт знову заглибилася в книжку. Беяр перейшов до легенд, безпосередньо пов’язаних із Домен. Виявилося, що багато років ширилися чутки про страшного жорстокого звіра, котрий тримав у панічному страхові околиці Рен-ле-Бена, нападаючи на дітей та селян з віддалених ферм. Загальною рисою всіх цих нападів були сліди від пазурів — три широкі подряпини через усе обличчя. Химерні й незвичні мітки.

Мередіт знову зупинилася, пригадавши про тілесні ушкодження, що їх дістав батько Хола, коли його авто лежало в ущелині на дні річки. А ще їй пригадалася понівечена статуя Марії, установлена на вестготській колоні неподалік від церкви в Рен-ле-Шато. І відразу ж у пам’яті Мередіт зринуло видіння побаченого в кошмарному сні гобелена, що висів над кепсько освітленими сходами; відчуття, що її хтось переслідує, швидкоплинний дотик пазурів та чорного хутра до її рук.

Раз, два, три — вовк!

І справді: на меморіальній дошці в Рен-ле-Бені, встановленої на честь загиблих у Першій світовій війні, було прізвище Сен-Люп, тобто «святий вовк».

Випадковість?

Мередіт підняла руки над головою й потягнулася, намагаючись розігнати кров і позбутися ранкової сонливості та неприємних спогадів про сьогоднішній нічний кошмар, а потім знову заглибилась у книжку. У період між 1870 та 1885 роками трапилося чимало загадкових смертей і зникнень. Потім настав період відносного спокою, який змінився посиленням чуток — починаючи з осені 1891 року й далі, — супроводжуваним дедалі міцнішим переконанням, що потвора, демон з місцевого фольклору, переховується у вестготській гробниці на території Домен де ля Кад. Упродовж наступних шести років сталося кілька несподіваних і загадкових смертей унаслідок чийогось нападу, але 1897 року ці напади раптово припинились. Автор не стверджував, але підводив до думки, що кінець насильству й жаху був якимось чином пов’язаний з тим, що частину будинку знищила пожежа, а саму гробницю було зруйновано.

Мередіт закрила книгу та згорнулася калачиком у фотелі. Посьорбуючи гарячий шоколад, вона намагалась упорядкувати свої думки й нарешті збагнула, що саме не давало їй спокою: досить дивним їй видавалося те, що в праці, присвяченій фольклору та легендам, не було жодної згадки про колоду карт Таро. Під час своїх студій Одрік Беяр не міг не чути про ці карти. У цій колоді не лише знайшов відображення місцевий ландшафт і не лише надзвичайно важливе те, що вона була надрукована підприємством, яке належало родині Бусків. Річ у тім, що в ній віддзеркалився власне той період часу, що його описано в книзі.

Навмисне умовчання?

І раптом до неї знову повернулося це відчуття. Прохолода й раптове ущільнення повітря. Відчуття того, що тут недалеко хтось є — не в кімнаті, але поруч. Відчуття скороминуще, немов дотик.

Леоні?

Мередіт підвелась, відчуваючи, що якась невидима сила притягує її до вікна. Вона витягла довгий металевий шпінгалет, розчинила стулки високого вікна й поштовхом розчинила віконниці, притиснувши їх до стіни. Повітря надворі було холодне, і шкіра Мередіт одразу ж укрилася пухирцями, а очі засльозилися. Заплутавшись у плетиві гілок, у кронах старезних дерев свистів і зітхав вітер. У повітрі відчувалися неспокій, бентежність, воно несло в собі спогади про відлуння музики. Ноти, що їх ніс вітер. Мелодія місцевості.

Глипнувши на територію, що розкинулася перед нею, Мередіт краєм ока помітила якийсь рух. Вона поглянула вниз і помітила, як із затишку будинку вийшла гнучка граціозна постать у плащі з капюшоном.

Мередіт здалося, що вітер зненацька набрав сили, війнув через арковий проїзд, прорізаний у високому самшитовому живоплоті, і понісся до диких луків з високою некошеною травою. На далекому озері він збурив хвильки, що стали хлюпати об берег, а їхні пінисті гребінці вискакували на траву.

Силует фігури тримався в тіні, ховаючись від дедалі прискіпливішого погляду світанкового сонця, промені якого почали то тут, то там пробиватися крізь тоненький серпанок хмаринок, що пливли по рожевому небу. Силует наче ширяв над мокрою травою, укритою тонким шаром роси. Мередіт відчула запах вологої землі, осені, спаленої стерні й багать. І запах кісток.

Мовчки й зачудовано дивилась вона, як постать жінки — а Мередіт ані на мить не сумнівалася, що то була жінка, — рушила до озера. На хвилину вона зупинилась і постояла на невеличкому узвишші над водою.

Зір Мередіт напружився й зосередився, наче об’єктив фотокамери під час зйомок великим планом. Їй здалося, що вона побачила, як капюшон упав з голови дівчини, відкривши її лице. Воно було бліде, бездоганної форми, із зеленими очима, що колись сіяли, як два смарагди. Колись. А тепер то була лише їхня слабка вицвіла подоба. Кучері, схожі на мідні завитки, просвічуючись у сонячних променях, розсипались мантією по тендітних плечах, сягаючи аж вузенької талії. Форма без змісту.

Мередіт здалося, що дівчина теж уважно дивиться їй у вічі, перебираючи в пам’яті власні спогади, сподівання й видіння.

А потім таємнича постать зникла в лісових хащах. «Леоні!», — прошепотіла Мередіт у запалій тиші.

Вона ще трохи постояла коло вікна, вдивляючись у те місце біля озера, де щойно стояла примарна фігура. Навколишнє повітря непорушно завмерло. У сутінках дерев ніщо не ворушилося.

Нарешті Мередіт зачинила вікно й повернулась у кімнату.

Кілька днів тому, та які там кілька днів — кілька годин, вона б утратила самовладання й запанікувала. Почала б боятися найгіршого. Стала б гарячково вдивлятися в дзеркало й бачити в ньому замість себе Жанету.

Але зараз — ні.

Мередіт не могла пояснити чому так, проте якимось загадковим чином усе змінилось. У думках запанувала цілковита ясність. Почувалася вона прекрасно. Жодного страху й близько не було. Усе побачене й почуте вишикувалось у послідовну низку — як музичний твір. У тунелі в Рен-ле-Бені — вода. На дорозі до Сугреню — земля. Тут, у готелі, особливо ж у цій кімнаті, де її присутність була найвідчутнішою, — повітря.

Мечі як масть повітря означають кмітливість та інтелект. Кубки як масть, пов’язана з водою, означають емоції. Пентаклі, масть землі, репрезентують фізичну реальність, скарб. З усіх чотирьох мастей бракувало лише вогню. Бракувало жезлів — масті вогню, енергії та конфлікту.

Уся історія — у цих картах.

А може, цей квартет уже знайшов своє завершення в минулому? У тій пожежі, що зруйнувала частину будинку в Домен понад сто років тому?

Мередіт повернулася до копії колоди, яку дала їй Лаура, і стала вдивлятись у зображення, сподіваючись,