Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство"

Плавильні печі становили собою ями, до яких насипалися руда та деревне вугілля. Розплавлена мідь стікала на дно ями, утворюючи там злиток у вигляді товстого круглого коржа. Такий мідний відливок вагою 155 г було знайдено на одній із копалень біля с. Вискрівка Артемівського району Донецької області (рис. 169).

Рис. 169. Реконструкція горнів для плавлення мідної руди у носіїв зрубної культури. Автори А. Г. Копил та С. Й. Татаринов.

Рис. 170. Найдавніші вироби з заліза в Україні за доби пізньої бронзи:

1 — м. Брянка, поховання зрубної культури у кам’яній скрині; 2 — Бондариха; 8 — Бобриця, селище лебедівської культури; 4 — Оскол, селище бондарихінської культури; 5 — Воронезька ГЕС, селище зрубної культури

Донецький гірничо-металургійний центр, найдавніший в Україні, обмеживши кавказький вплив, став головним постачальником бронзових виробів на терени Лівобережної України. Правобережні праслов’янські племена (носії культур тшинецько-комарівської спільності) власної металургії практично не мали. Доказом тому є майже повна відсутність знарядь праці, пов’язаних із бронзоливарним виробництвом, а також незначна загалом кількість металевих виробів, репрезентованих головним чином прикрасами. Хімічний аналіз цих речей вказує на використання металу балкано-карпатського походження. Типологічна схожість виробів Правобережної України та південно-західних сусідів, засвідчує, що вони переважно потрапляли до наших споживачів у готовому вигляді. Об’єктивності ради слід зазначити, що слабкі прояви можливих давніх мідних копалень виявлено на Правобережжі. На дні котлованів біля с. Великий Мідськ Рівненської області геологи знайшли кам’яні сокири та невиразні уламки глиняного ліпного посуду. Час функціонування згаданих копалень визначити не вдалося. Незначні прояви мідяних пісковиків є й на півдні Тернопільської області у Городенківському районі. Геологи не виключають видобуток руди там у давнину.

Наприкінці бронзової доби ситуація з металургійним виробництвом істотно змінилася. Донецький гірничо-металургійний центр на кінець II тис. до н. е. практично припиняє своє існування. Різко скорочується кількість металевих виробів у вжитку. Брак металу дається взнаки: на багатьох селищах трапляються крем’яні серпи, а відливка бронзових припиняється. Це тим більше показово, що за час існування Донецького гірничо-металургійного центру крем’яні серпи вийшли з ужитку взагалі, витіснені металевими. Занепад місцевої металургії проявляється і у тому, що на Лівобережжі з’являються чужі, привезені здалеку металеві вироби і цілі скарби імпортних бронзових речей. Можливо, вони походять із металургійного центру, що виник у другій половині II тис. до н. е. в степовій Правобережній Україні, відомий під назвою Інгуло-Красномаяцький[355]. Не маючи власної сировини, металурги отримували її з Трансільванії, звідки, як свідчать спектральні аналізи, надходять мідь та олово для північнопричорноморських майстрів. Іноді копіювалися вироби трансільванських майстрів, при загальному переважанні власних оригінальних форм. Вплив карпатського, зокрема трансільванського, осередку триває аж до кінця бронзової доби, хоча найпізніший в Україні Кардашинський центр металообробки відзначається самобутністю бронзових виробів, відмінних від трансільванських.

На останню чверть II тис. до н. е. припадають і перші на теренах України ознаки місцевого видобутку та використання заліза[356]. Найбільше їх виявлено на півдні, у зоні розселення іраномовних племен. В одній із господарчих ям поселення сабатинівської культури Ташлик 1 на Південному Бузі знайдено залізне шило та шматки шлаків. Цей комплекс датується XIII ст. до н. е. Залізну шпильку виявлено разом із керамікою комарівської культури у кургані біля с. Городище Львівської області (рис. 170).

Серійне виробництво залізних та біметалевих речей фіксується протягом трьох наступних століть у племен білозерської культури. Із заліза виготовлялися виключно знаряддя праці (одно- та дволезові ножі, мініатюрні кинджали, шила), й лише одного разу відмічені залишки залізної фібули. У цей же час навички обробки заліза поширюються і на лісостепові регіони. На селищі бондарихінської культури Лиманське Озеро на Сіверському Дінці виявлено залишки залізоробного горна із залізним злитком (коржем) на дні[357]. У прафіно-угорських бондарихінських племен також виявлено окремі залізні речі (ніж, шило). Є певні ознаки залізоробного виробництва у праслов’янських племен білогрудівської культури. Але значно більше їх у фрако-іллірійського населення Середнього та Верхнього Подністров’я. Усі знайдені залізні речі зроблені із металургійного кричного заліза, а за формою повторюють бронзові прототипи, що свідчить про їхнє місцеве виробництво. Виготовлення перших залізних речей відбувалося ще у системі бронзоливарного ремесла і було зумовлене хронічною нестачею сировини (міді та олова) в Україні. Таким чином, бронзовий вік у заключній своїй стадії стає своєрідним прологом до доби раннього заліза.

Рис. 171. Бронзовий ніж із м. Краматорська, катакомбна культура.

Рис. 172. Ливарна форма зрубної культури із с. Пилипчатине.

Уявлення про технологію бронзоливарного виробництва дають як самі речі, так і ті знаряддя, за допомогою яких вони виготовлялися. Щонайдавніші бронзові вироби одержані шляхом кування металу у розігрітому чи холодному вигляді. Однак головним засобом виготовлення речей за доби бронзи виступає литво. Поширені в основному були два типи ливарних форм: керамічні та кам’яні. На використання глиняних чи навіть земляних матриць за ранньобронзової доби у лісостепу вказують результати спектрально-аналітичного дослідження бронзової сокири, знайденої біля с. Дерев’яне Кам’янець-Подільського району. На знарядді добре помітні ніздрюваті натьоки та дрібні вищербини, що є відтворенням у матеріалі вад недбало оброблених стінок ливарної форми. Переважну кількість подібних ливарних форм виявлено у похованнях на теренах степової України. І надалі у Донецькому гірничо-металургійному центрі керамічні форми продовжують побутувати, але вже удосконалені. Виготовлені з такої ж глини, як і посуд, матриці були із значним домішком дрібного піску. Вони мали вигляд акуратних брусків підпрямокутної форми та різної товщини, залежно від речі, що повинна в них відливатися. Бруски для відливки сокир були грубими, а для відливки тесел чи ножів — тонкими (рис. 171). Кути брусків були прямими, а грані — рівними, паралельними одна одній. Негативи знарядь, вирізьблені ще у сирій глині, часто вкривалися шаром вогнетривкого каоліну. Готові вже матриці піддавалися сильному випалу, допоки вони не набували специфічного цегельного кольору. Керамічні форми могли бути одно- та двостулковими. Останні по заливці металу накривалися керамічними кришками-брусками. На використаних кришках помітні обриси відлитих предметів. Є підстави твердити, що одна кришка могла встановлюватися поміж двома матрицями, утворюючи своєрідний ливарний блок (рис. 172).

Десь на початку другої половини II тис. до н. е. на теренах України з’являються кам’яні ливарні форми. Їхнє походження пов’язане з