Читати книгу - "Королева Марго, Олександр Дюма"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Я волів би лишитись, — відповів Франсуа.
Хоч Генріх умів прекрасно володіти собою, але не міг удержатись від радісного руху, і хоч який непомітний був цей рух, Франсуа помітив його.
— То лишайтесь, — сказав Генріх.
— А ви?
— Чорт! — відповів Генріх. — Коли ви лишитесь, у мене не буде ніякого приводу до від’їзду. Я поїхав би тільки для того, щоб супроводити вас, і з відданості, щоб не покинути улюбленого брата.
— Отже, — сказав д’Алансон, — це розбиває всі наші плани. Ви без боротьби поступаєтесь перед першим же несприятливим поворотом фортуни?
— Я, — сказав Генріх, — не бачу несприятливого повороту фортуни в тому, щоб лишитись тут. Завдяки моїй безтурботній вдачі, я скрізь почуваю себе добре.
— Ну, хай буде так! — сказав д’Алансон. — Не будемо більше говорити про це. Тільки, коли ви зважитесь на щось нове, дайте мені знати.
— Чорт візьми! Обов’язково, будьте певні, — відповів Генріх. — Хіба ж ми не умовились не мати таємниць один від одного?
Д’Алансон не домагався більш нічого і пішов, заглиблений в думки: йому здалося, що один момент килим перед туалетним кабінетом поворухнувся.
Справді, ледве д’Алансон вийшов, як килим піднявся, і з’явилась Маргарита.
— Що ви думаєте про цей візит? — спитав Генріх.
— Тут є щось нове й важливе.
— Що ж воно, на вашу думку?
— Я ще не знаю, але знатиму.
— А поки що?
— А поки що, зайдіть сьогодні ввечері до мене.
— Обов’язково зайду, пані! — сказав Генріх, галантно цілуючи руку дружини.
І Маргарита вернулась до своїх покоїв з тією ж обережністю, з якою вийшла.
XVIII. Мисливська книга
Минуло тридцять шість годин після подій, про які ми щойно розповіли. День ледве почався, а в Луврі, як звичайно в дні полювання, усе вже прокинулось, коли герцог д’Алансон на запрошення королеви-матері прийшов до неї.
Королеви-матері в опочивальні не було, але вона звеліла попросити його почекати, коли він прийде.
Через кілька хвилин вона вийшла з секретного кабінету, куди ніхто крім неї не входив і де вона проробляла свої хімічні операції.
Разом з королевою-матір’ю в кімнату ввірвався різкий запах якихось гострих парфумів, чи то у напіввідчинені двері, чи то від її вбрання, а коли вона розчинила двері, д’Алансон помітив, що в лабораторії, звідки вийшла королева, білою хмарою стелеться густа пара, ніби від якогось спаленого ароматичного надіб’я.
Герцог не міг утриматись, щоб не кинути в лабораторію цікавий погляд.
— Так, — сказала Катерина де Медічі, — так, я спалила кілька старих пергаментів, і від них пішов такий сморід, що я кинула на жаровню ялівцю: це від нього такий запах.
Д’Алансон уклонився.
— Ну, що у вас нового з учорашнього дня? — сказала Катерина, ховаючи в широких рукавах свого домашнього вбрання руки, на яких то там, то там видно було жовто-червоні плями.
— Нічого, мамо.
— Бачили ви Генріха?
— Так.
— Він усе зрікається їхати?
— Цілком.
— Брехун!
— Що ви кажете, пані?
— Кажу, що він їде.
— Ви гадаєте?
— Я певна.
— То він тікає від нас?
— Так, — сказала Катерина.
— І ви дозволяєте йому виїхати?
— Не тільки дозволяю, а скажу більше — треба, щоб він виїхав.
— Не розумію, мамо.
— Ось слухайте, що я вам скажу, Франсуа. Дуже вправний медик, — той, що дав мені книгу про мисливство, яку ви віднесете йому, — сказав мені, що король Наварський має незабаром захворіти на виснажливу хворобу, одну з тих, які нікого не милують і від яких наука не знає ніяких засобів. А ви розумієте, що коли йому доведеться померти від такої тяжкої хвороби, то краще, щоб він помер подалі від нас, ніж перед нашими очима, при дворі.
— Справді, — сказав герцог, — це завдало б нам великого горя.
— Надто ж вашому братові Карлу, — сказала Катерина. — А коли Генріх помре після того, як виявить непокірність, король побачить в його смерті небесну кару.
— Ваша правда, мамо, — сказав Франсуа з пошаною, — хай він їде. А ви цілком певні, що він поїде?
— Вжито всіх заходів. Вони зустрінуться в Сен-Жерменському лісі. П’ятдесят гугенотів будуть супроводити його до Фонтенбло, а там його дожидають ще п’ятсот чоловік.
— І сестра Марго їде з ним? — сказав д’Алансон з легким ваганням і помітно бліднучи.
— Так, — відповіла Катерина, — це умовлено. Але по смерті Генріха Марго повернеться до двору вільною вдовою.
— А Генріх умре, пані? Ви певні?
— Принаймні медик, що дав мені книгу, про яку я казала, запевнив мене.
— Де ж та книга, пані?
Катерина повільною ходою вернулась у таємничий кабінет, відчинила двері, увійшла туди і через хвилину вийшла з книгою в руці.
— Ось вона, — сказала вона.
Д’Алансон із страхом подивився на книгу, яку подавала йому мати.
— Що це за книга, пані? — спитав він, здригнувшись.
— Я вам казала вже, сину, це — твір про те, як викохувати і дресирувати соколів та кречетів, написаний дуже вченою людиною, сеньйором Каструччіо Кастракані, тираном Луккським.
— Що ж мушу я з нею зробити?
— Віднести любому братові вашому Генріху, що просив у вас щось подібне до цієї книги, щоб вивчити мистецтво полюванння з птахами. Він їде сьогодні з королем на полювання з птахами, отже прочитає кілька сторінок, щоб довести королю, що слухається його порад і вивчає це полювання. Уся справа в тому, щоб передати книгу йому самому.
— О, я не насмілюся, — сказав д’Алансон, здригаючись.
— Чому? — сказала Катерина. — Це книга, як усяка книга, крім того, що від довгого лежання в ній позліплювались сторінки. Не пробуйте читати її ви самі, Франсуа, бо при читанні треба слинити пальці і віддирати одну сторінку від другої, а це вимагає багато часу й багато клопоту.
— Отже, тільки людина, що дуже хоче навчитись, може тратити час і працю? — сказав д’Алансон.
— Саме так, сину, ви зрозуміли.
— О, — сказав д’Алансон, — от і Генріх уже вийшов у двір. Давайте, пані, давайте. Я скористуюсь його відсутністю і віднесу йому книгу: вернувшись, він її знайде в себе.
— Мені хотілося б, щоб ви віддали йому в руки, Франсуа,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Королева Марго, Олександр Дюма», після закриття браузера.
