read-books.club » Сучасна проза » На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз 📚 - Українською

Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

194
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку" автора Станіслав Вінценз. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 137 138 139 ... 181
Перейти на сторінку:
знайти собі доброго коня. З цим було немало клопоту, бо від того часу, коли він утік до пущі, Дмитро не займався господарством і плеканням коней. А Василюкові коні були славні, відомі цісарським військовим табунам, знані також купцям, вірменським посередникам. Штефанко Василюк умів їх доглядати, умів їх викохувати. Лише в теплі пори року вони паслися й гасали собі десь на Скуповій чи на Кременистім. А взимку стояли у Василюковій ґражді, у теплій і сухій стайні. А в інших ґаздів у ті часи було не так: зазвичай коні зимували надворі. Штефанка найбільше тішили лошата й усілякий кінський молодняк. Узимку жодного молодого коня ніколи не поїли холодною водою, завжди тільки підігрітою. А ще, щонайменше до третього року життя, кожного молодого коника зимовою порою обгортали грубим волохатим ліжником. Штефанко і в гадці собі не мав дошкуляти їм та гартувати молодих коней узимку. Нехай улітку на полонині дітвора холодиться і гартується, – казав він. Василюкові коні були випещені, буйні, мало об’їжджені, але один в один з неушкодженим здоров’ям і гарні. Поки Дмитро жив удома, мав вихованого ще від лошатка, сміливого коника, чубарого, якого кликали Борсуком. Поки Борсук був іще жереб’ятком, влаштовував їм справжні вистави. Коли Дмитро сидів нижче від хати біля м’якої прадавньої стежини, глибоко прокладеної багато століть тому, втоптаної десятками поколінь дітей із Василюкового роду, кінь бігав у нього перед носом в один і другий бік, так, ніби перед ним красувався. Варто було Дмитрові кудись рушити, Борсук усюди бігав за ним. Лазив, тупотів по ґанках навколо хати, пхався до кімнат, усюди шукаючи Дмитра, навіть ладен був вискочити на запічок, коли Дмитро там ховався. І навіть коли Борсук вже підріс, завжди був зухвалим кониськом, розбещеним, як пес або кіт. Іноді, шукаючи Дмитра, просовував голову між двері й ліз до хати, коли його ніхто не сподівався. Як тільки Дмитро сідав на Борсука, той перетворювався на справжнього коня. Ставав дибки, присідав на задні, а потім зривався з місця, біг риссю, мчав по найбільш кам’янистому і стрімкому плаєві. То був кінь і ґаздівський, і юнацький, коли треба, спокійний мазунчик, а коли треба  – сміливий та буйний. Але за сім років Дмитрового лісового життя Борсук добряче постарів. Вкрився якимись жовтавими плямами, а до того ж розлінився, терпляче чекаючи на вигнання посіпак і на свободу, обважнів. Не забув Дмитра, але вже за ним не бігав, хоча завжди витягав до нього голову, на привітання завжди кивав жваво й радісно. Але не був це той кінь, яким можна було їхати у світ, до пана цісаря. Тепер, після повернення до батьківської хати, Дмитро зі смутком зрозумів, що вже давно не викохував собі молодого коня, свого рідного. Оглядав на пасовиську кінську молодь. На око так нічого були коники, але хто їх знає, якого характеру, якої гадки. Навіть добре не знав, хто був від якої кобили, з якого роду. Дмитро купив за дорогі таляри і привів собі з Туреччини турецького коня, огира не будь-якого, що звався Шулім (це означає – мир з тобою). Але брати тепер до цісаря чужого коня, якого ніхто не знає, якого сам не виховав і сам не вигодував, – це як у чуже пір’я вбиратися. То по-купецьки, по-вірменськи, не по-ґаздівськи. Купити за гроші чи вкрасти коня, то майже на одне виходить. Навіть кінь, що його подарував побратим, небагато вартий. Хвалитися перед цісарем конем чужого роду, якого сам не викохав, – це марне похваляння.

Був там на пасовищах Штефанка вороний огир, який зацікавив Дмитра. Не надто великий був то кінь, але з дуже широким хребтом і з могутніми грудьми. Пасся в окремій загороді, бо то був справжній чорт – і з часом його навіть назвали Чортом – несамовитий звір, хропів, ревів, мало не як ведмідь, а на людину відразу скакав передніми ногами. Лиш до Штефанка не мав ворожості, але і йому не давав до себе торкатися. І геть неможливо, небезпечно було залишати з ним інших коней: кількох він уже поранив і мало не повбивав. Жодної користі не було з цього дикуна, сама лише злість і навіть страх, аби не зробив шкоди. Тільки Штефанко мав із нього забаву, бо коли кінь злився, ходив на двох ногах, немов учений циганський ведмідь, що показує комедії на ярмарку. Коли Дмитро вперше підійшов до нього, Чорт храпнув і глухо заіржав, а коли Дмитро перескочив через вориння, втік у протилежний кут загороди й звідти рушив на нього на двох ногах, ударяючи передніми копитами одним об одне.

– Ну, ти справжній чорт, – вигукнув зраділий Дмитро.

І одним стрибком опинився на воринні біля коня, а звідти, коли наляканий кінь став на ноги, скочив на нього й опинився у нього на спині. Чорт підскочив із Дмитром у повітря, ревів не як кінь, а як якийсь недорізаний бик. Відвертав голову, блискав очима, грізно шкірив зуби, намагався стягнути Дмитра. Та раптом спокійно став, ніби задумався. Такий вільний звір кмітливий і розумний, не порівняти з прирученим. Зненацька кинув собою до паркана, бажаючи вдарити Дмитра об вориння. Але це йому не допомогло, бо Дмитро миттю підняв ноги, так що кінь відбився від огорожі, як м’яч, а Дмитро знову обхопив його ногами. Знову кінь стояв спокійно, наче завмер. І тоді вершник став легенько гладити його по вухах і щось шепотів на вухо. Кінь сам не знав, що робити. Починав свою чортячу гойданку, то брикався, то ставав на диби, то знову спокійно стояв. І так півдня. Дмитро сидів спокійно, тільки тримав його ногами, ніби кліщами, і пестив його, і шепотів до нього, коли кінь заспокоювався. Жодного разу його не вдарив. Коло полудня Чорт спокійно став, розставив ноги, звісив голову, глибоко зітхнув. Підкорився Дмитрові. Тоді Дмитро дав йому кусень ячмінного хліба.

Через багато років Грицьо Баган оповідав, як усі сусіди з поближніх буковинок збіглися, щоб подивитися, що Дмитро буде виробляти з Чортом. Цікаво їм було. Один лиш Штефанко трохи жалів коня, хоч веселився і щиро сміявся з тієї вистави. Грицьо Баган добре придивився і бачив, що Дмитро не мав у руках не тільки гарапника чи патика, а навіть жодного зілля, ні мольфарської гілки не тримав у руках. Тільки тим шепотінням спутав коня, який відтоді проти Дмитра не бунтував.

З того дня Чорт став Дмитровим конем. І хоча це не був кінь-друг, справді свій, вихований змалку, як дитина – так,

1 ... 137 138 139 ... 181
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"