Читати книгу - "Зима у горах"

—     У мене страшенна неприємність,— сказав син Діка Шарпа, через оті автобуси. На цей час ми мали перепродати їх компанії «Дженерал», а навар був би мені подарунком на день повноліття,— Кутики його рота скривджено опустились.— Ви обібрали мене.

—     Переживете, лагідно відповів Роджер.— Не кожний на день повноліття одержує ескадру автобусів. Знаєте що, попросіть свого батька замість автобусів купити вам годинник з ланцюжком. Обіцяю, що його я у вас не заберу,

Син Діка Шарпа стояв у тьмяному від дощу світлі вуличного ліхтаря й кліпав очима, ніби не міг втямити змісту Роджерових слів. Потім рвучко крутнувся й пішов геть, кілька разів зачепившись плечем об стіну. Роджеру хотілося думати, що молодик не потрапить під автобус, перш ніж дістанеться додому, а якщо й потрапить, то нехай це буде автобус компанії «Дженерал».

Роджер зайшов до бару, на знак перемоги почастував себе чаркою віскі, потім зазирнув у вестибюль готелю. В таку пору Дженні звичайно вкладала дітей спати, і в нього виробилась звичка заходити до неї в номер і бажати дітям доброї ночі. Але цей вечір, що почався не так, як інші, й продовжувався по-іншому. Ввійшовши до вестибюля, Роджер побачив Райанон, яка сиділа за своєю конторкою. Перед нею стояв і, очевидно, про щось її розпитував якийсь чоловік у гарно пошитому сірому діловому костюмі; спина цього чоловіка видалася Роджерові знайомою. Він обережно підійшов до чоловіка ззаду й почув, як той спитав: «У якому вона номері? Я сам піднімуся нагору».

—     Я зараз подзвоню, сер,— з крижаною ввічливістю відповіла Райанон,— Якщо вона схоче прийняти вас, то скаже мені. У нас такі правила.

—     Ви могли б просто сказати мені, в якому вона номері, й не завдавати мороки ні собі, ні іншим. Я все одно піднімуся до неї.

Отже, Твайфорд врешті намірився вдертись до Дженні в її фортецю. Роджер уже хотів був втрутитись, але Райанон підвелась і вийшла в двері, що були за її стільцем. Роджер зрозумів, чому вона так вчинила. За звичайних обставин вона подзвонила б по телефону, що стояв у неї на столі, й попросила б дівчину на комутаторі з єднати її з Дженні. Та для Райанон назвати зараз номер телефону Дженні було однаково, що зрадити її, бо Твайфорд, який стовбичив біля конторки, ще й нахилився вперед, почув би його. Тому Райанон сама пішла на комутатор, щоб подзвонити Дженні звідти. Вона, звичайно, знала, як знала геть усе, що Дженні покинула чоловіка, і, очевидно, поклала собі не дозволити Джералду Твайфорду вдертись до Дженні і порушити в такий спосіб залізні готельні правила.

Твайфорд нетерпляче цмокнув язиком, випростався, обернувся й опинився лице в лице з Роджером. Для Твайфорда ця несподівана зустріч була явно неприємною, але він сховав свої почуття під маскою звичної нещирості.

—     А, Фернівел, сказав він,— я так і думав, що наскочу на вас де-небудь у цих краях.

—     Якщо вам потрібна Дженні, сказав Роджер, то чому о вам не залишити для неї записку? А якщо я то ось я тут перед вами.

—     Ви мені не потрібні,— з відвертою зневагою відказав Твайфорд.— Я маю намір навідатися до дружини і дітей.

—     Це виключено,— заперечив Роджер,— Тепер, коли вона остаточно вирішила піти від вас і забрала дітей, вона не хоче, щоб ви порушували їхній спокій. Це їх нервує.

—     Вони, щоб ви знали,— мої діти.

—     Це не дає вам права мучити їх. Поки вони не ввійдуть у сталий режим і поки не звикнуть до нового способу життя, вам слід дати їм спокій.

—     Так, ви старанно поширюєте цю чутку,— кинув Твайфорд, блиснувши окулярами. По його випещеному обличчю почав розповзатись зловісний рум’янець.— Але я просто мушу почути це від самої Дженні.

—     Тоді подзвоніть їй по телефону. Зв’яжіться з нею через адвоката. Робіть що хочете. Але не лізьте сюди й не доводьте дітей до істерики.

—     А з якого це дива я повинен рівняти для вас доріжку? Ви вкрали в мене дружину, і це, чорт забирай, вам так не минеться.

—     Ваше одруження було помилкою, Твайфорде, чому ви не хочете подивитися правді в очі? А зі мною вона, можливо, буде щасливою.

—     Яка великодушність!

—     Великодушність тут ні до чого. Я чиню так заради самого себе й не приховую цього. А проте факт залишається фактом: я можу зробити Дженні щасливою, а ви — ні.

—     Я цього не певен.

—     Зате вона впевнена, а це головне.

—     Скажіть мені, Фернівел,—промовив Джералд Твайфорд і з перебільшеною цікавістю нахилився вперед, наче вів дискусію по телебаченню,— Ви пишаєтеся з того, що зробили?

—     Зайве говорити такі речі в даному випадку. Просто деякі люди пасують одне одному, а деякі — ні.

—     І ви взяли на себе клопіт вирішити, що Дженні я не пасую.

—     З того, що мені відомо, ні ви, ні вона не були в захваті від свого шлюбного союзу.

Твайфорд різко втягнув у себе повітря.

—     Я вважаю, що ваше лицемірство переходить у безсоромність, Фернівел,— сказав він.— Чому ви не хочете визнати, що зустріли Дженні й вирішили, що непогано б одружитися з нею, а на все інше вам просто начхати.

—     Нехай і так,— відповів Роджер.— Я зустрів Дженні й вирішив, що непогано б з нею одружитись, а на все інше мені просто начхати. То й що?

В цю мить з’явилася Райанон, і Твайфорд з німим запитанням обернувся до неї.

—     Для початку я піднімусь і поговорю з Дженні,— сказав він Роджерові.

—     Вона просила передати, що за кілька хвилин спуститься сюди, якщо ви згодні почекати,— ввічливо мовила Райанон.

—     Вам доведеться задовольнитися цим, Твайфорде,— сказав Роджер.

Маска олімпійського спокою на обличчі Джералда Твайфорда