Читати книгу - "Королеви не мають ніг"

обгрунтоване почуття гнітючої самотності, бо довкола не було нікого, хто звернувся б до нього «mon petit», як звичайно звертався до нього капітан д’Обере, або «carissimo», як його називала нещасна Фінетта, або просто «Петре», як його називав Джованні у ті часи, коли вони ще були друзями. Тепер усі, шанобливо схилившись, величали його «високосте» і тільки «високосте», і Петр, щоб уникнути цього звеличування, яке дратувало його, наказував шити собі все нові й нові вбрання, не з марнолюбства, а тільки заради того, щоб мати нагоду поговорити з добрим майстром Шютце, який і далі незворушно називав його «гер фон Кукан» і був далекий від того, щоб йому лестити. Від цієї чудової і справедливої людини Петр, крім іншого, довідався, що при дворі всі з жахом хрестяться від його реформ, наказів і заборон і абсолютно впевнені, що Петр звихнувся. Всі засуджують його за те, що він так легковажно ставиться до погрозливого протесту, надісланого з Перуджі, й одностайно вважають, що це спричинить великі і криваві події. Простолюд, який без застережень симпатизував Петрові, починає тривожитися. Рибалки просто-таки бунтують, бо жителі столиці бояться купувати в них рибу, аби їх не запідозрили, що вони й далі дотримуються п’ятничного посту, скасованого Петром, а тому та обставина, що Петр звільнив їх від основного податку, не має для них ніякого значення.

– Що ви думаєте з цього приводу? – запитав Петр.

– Я не кажу ні так, ні сяк, а тільки шию вбрання, – відповів майстер Шютце. – Але бувши вами, гер фон Кукан, я утримався б від такого нововведення до того часу, поки справді міцно не всівся б на герцогському троні.

Петр здивувався.

– Ви вважаєте, що я ще й досі не сиджу на ньому міцно?

– До цього вам ще дуже далеко, гер фон Кукан. Ваше становище зміцниться сяк-так лише тоді, коли до вас усі звикнуть настільки, що трактуватимуть вас як неминуче зло, і коли ви поберетеся з принцесою і матимете з нею дітей. А до того часу ні про яку міцність вашого становища нічого й казати. Герцогиня Діана це теж усвідомлює й тому вичікує, що буде далі, а поки що відмежовується від вас.

– Герцогиня носить жалобу, – заперечив Петр.

Майстер Шютце іронічно захихикав.

– Гарна мені жалоба! Щовечора в своїх герцогських апартаментах вона влаштовує музичні вечори й різні вечірки. Чи запросила вона вас бодай на один такий вечір? Не запросила, правда ж?

– Коли повернеться принцеса Ізотта, все буде інакше, – сказав Петр.

– Hoffentlich, – погодився майстер Шютце. – Будемо сподіватися. Вбрання буде завтра готове, хоч я й не знаю, навіщо воно вам.

Коли Петр мав час, він брав свою чудову рушницю Броккардо, – після повернення він з радістю виявив, що вона скромно висить на гаку в Рицарській залі, – й один, у супроводі хіба що гончака на кличку Перотіно, виїжджав із столиці на лоно природи на лови, а головне, поміркувати й розібратися в своїх почуттях до Ізотти й зрозуміти, чи кохає її й досі і чи жде з нетерпінням на її повернення з Рима; він навіть не усвідомлював, що самим уже тим фактом, що ставить собі це запитання, він відповідає на нього негативно; а одного разу він не без страху констатував, що не може як слід пригадати Ізоттине обличчя. Він, звичайно, знав, що Ізотта тендітна, що в неї сідловидний профіль і карі очі, але не міг нічого зробити, щоб її образ постав перед ним так ясно й пластично, як малювалося досі щоразу, коли він із сумом згадував про нього, Фінеттине лице – то живе, таке, яким він побачив його вперше, схилене над плетінням, то мертве й страшне, з вигнилими очницями замість очей.

Тижнів через три після від’їзду кардинала Тіначчо в Рим до Страмби примчав гонець зі звісткою, що кардинал і принцеса Ізотта покинуть Вічне місто наступного вівторка, тобто через два дні, й вирушать у дорогу до Страмби. Зважаючи на слабке принцесине здоров’я, вони їхатимуть повільно, часто зупиняючись, через те треба сподіватися, що їхня подорож триватиме близько двох тижнів.

Петр негайно зібрав Велику раду, і вона на його пропозицію, яка викликала напад хворобливого переляку в міністра фінансів, виділила на урочистості з нагоди приїзду нареченої і весілля суму в десять тисяч скудо. Врешті-решт ішлося про закладення нової династії, а тому врочистості мали бути небачено пишними. Петр наказав припинити подавати воду до фонтана на piazza Santa Croce і в одному з сусідніх будинків установити величезне барило таким чином, щоб із фонтана в дні урочистостей витікало вино. Maître des cérémonies з білячими зубами склав велику програму балів, бенкетів, турнірів і боїв биків. Придворний поет Еванджеліста Варкі, на прізвисько Бомбікс, – у своєму найвідомішому вірші він оспівував бомбікса-шовкопряда, – написав за одну ніч п’єсу «una bella e dolce ed amorevole commedia» – «чудову, вельми приємну й ніжну комедію», а придворний маляр Рінальдо Аргетто намалював для неї гарні декорації. Петр особисто стежив за репетицією цього бурлеску, зміст якого був захоплюючий і незвичайний: двоє юнаків закохуються в дівчину на ім’я Альвіджія і з ревнощів б’ються на відкритій сцені, їхній спільний друг намагається примирити їх і закликає Альвіджію сказати, кому з них двох вона ладна віддати перевагу. Та Альвіджія не хоче відмовлятись від жодного з них і запевнює, що здатна втамувати любовну жагу обох. П’єса закінчується танцем і веселою пісенькою на честь велелюбного Альвіджіїного серденька.

Та дивна обставина, що герцог, який чекає на наречену, – чужинець, тим часом як наречена, котра верталася з далеких країв, була вроджена страмбанка, надихнула ще одного придворного поета, француза на ім’я Віктор Бенжамен, – про нього через його велетенську постать і незвичайну потворність жартома казали, що він – син Поліфема та кози, – на написання дуже милого віршика, який починався таким рядком: «Et pensez donc, ils pouvaient ne jamais se connaоtre» – «Подумати тільки, могло статися, що вони ніколи не зустрілися б», а закінчувався так: «Belle Isotte, adieu ton pucelage, tu n’en dois faire