Читати книгу - "У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший"

“Коби не голод, то тут ще й краще, - згадався йому батько, як постійна мука і насторога. – Може, ще Боженько його швидко не поверне, а там підросту, здужаю його і відплачу і за матір, і за Тодося, і за сестер усіх, і за себе!” – вирішив, аж приспинившись, школяр.

Сосни, коли він вслухався, шуміли так же віщо, гули ожурливо, гомоніли притаєно, шамрали змовницько чи й загадково, так що в тому всьому можна було почути все, що лиш забагнеться уявити. Не вперше він чарувався тим Бором, розбурхувався і будився, замислювався і зосереджувався. Міське його життя поступалося в красі та заворожливості перед цим, а найпаче пастушим. Шкода лише, що тут немає дядькового Левкового Дмитрика, Дорошенкового Ромчика, Вадика Підопригори чи хоч би Вассо отого та Маріци. Шкода йому в Чигирині ще Гори і каланчі, розливних луків – заспіваних, прохолодних чи покритих туманами, мов ковдрами, обріїв аж до відрогів Степу… Повечір’я зненацька всіялося снігом, і він прискорив ходу додому.

Ні, за батьком він не шкодує, хоч про те і не говорить нікому. Не шкодує, коли не навпаки. В його уяві та пам’яті, крім усього, батько уособлював у собі неволю, запах живиці і стружки, землі і підгорілого, обвороненого на токарнім станку підрізцями дерева, червневого різнотрав’я, меду, яблук та груш у Спасівку – та й тільки…

Схлипливо зітхнувши, хлопець прискореними кроками завернув у своє теперішнє подвір’я, що тьмяно ледь блимало двома малими забитими на зиму шибочками у присмерку вечора. Купи гілля на обійсті лякали його, ніби когось ховаючи за собою, він заглушив свідомістю оте почуття страху та сміло постукав тричі в шибку, як було умовлено заздалегідь. Постукав і втік, стримуючи себе, у хату з боязні.

- Добривечір-ір! – машинально привітався школяр до тих, що в хаті, прикриваючи за собою двері. – А я “від зайця” гости…, - не договорив він, угледівши на лаві, як із хреста знятого, Тодося. Брудний, чорний, як земля, обірваний та обшарпаний брат з ногами, обшнурованими ганчір’ям над геть зношеними черевиками, з латками на штанях, в обкаляному, колись чорному полушубку, з якого стирчали ковтки вовни, налякав школяра. Налякала його і порожня, геть засмальцьована торба-мішок, що лежала на лаві поряд. Вигляд брата приголомшив Петрика.

- …Утік, бо як же там жити, коли на нас полюють чекісти, як на дичину хорти?! – продовжував Тодось мову з матерею, ніби Петрик і не зайшов щойно до хати. – Грабувати людей навколо у останній нужді не випадає, а без того і в загоні насувається голод, як і в селах, де викачники вивалкували і останнє в людей. Мре вже повально люд із голоду, а до наступного врожаю його й зовсім не буде в живих нікого, - зітхнув Тодось схрипливо. – Викачники грабують люд, а їх грабуємо по дорозі до станції ми, то тепер посилили обози охороною, так що і відбити рідко коли вдається, - аж тепер подивився на мовчазного школяра гість.

- То ви розбіглися з Холодного Яру? – спитала сумно, але ніби й обраділо у сина Ганна, уражена його виглядом і виснагою.

- Розбіглися, бо із-за нас поголовно арештовують чекісти селян, як родичів чи знайомих, що допомагали нам хлібом та сповіщеннями про його експропріацію. Розбіглися не всі, правда, частина пішла в чека і здалася, бо ж таким було обіцяне владою прощення, а їх ті тирани постріляли, - ледь не плакав із горя прийшлий. – Я лише навідати вас пробрався, обійшовши вночі села полем та Бором аж сюди. Небезпечно мені, хоч і дістав довідку в Мельниках із созу, що комунар. Занужився я весь. Батька ніби виправдали, чував, думав, вони вернулися, але від тітки Палажки та дядька Саміла дізнався, що їх немає. Гармаші  мене спровадили, як чужого, я до діда Павла, а той, сердега, пухлий уже, оповів про вас. Дядько Нестор дідів Павлів по домові також із Яру втік, чекатиме мене і тітку Дарину та дядька Григора Вертепів, щоб разом податися на Долинську, де ніби організувався багатий радгосп, а там є і холодноярівці, то може якось прилаштуємося, - шморгнув носом Тодось і почав роздягатися.

Говорили довго, радилися, бідкалися за Лідунею і Грицем, вечеряли затіркою, і жадібніше всіх її їв Тодось, аж п’ючи з миски. Принесених Петриком пряників мати нікому не дала, а заходилася, завісивши вікна, гріти воду та напалювати піч для просмажки Тодосевого одягу, бо парити його не було часу. При розмові Домашка попросила узяти з собою і її в радгосп, а відтак мати готувала з останнього запасу та пекла подорожникам оладки із кукурудзи та жолудів, вирішивши дати їм останній круг ріпакової макухи, оті пряники і торбинку сушки із грушок, кислиць та глоду. До наступного вечора Тодось був виспаний, вичесаний, одяг його – полатаний і просмажений у печі, а подорожники, підвечерявши, відпроваджені Ганною та дітьми в риданні у невідомий світ при сутінках.

Отак із Ганниної душі були вирвані ще двійко її дітей - у скімленні і сльозах, у відчаї та розпуці – і побачитись із ними вона вже не надіялась, хоч того і не сказала при прощанні. Такої безвихідності, нестямності, безпорадності, такого розпачу вона досі не мала в житті. Безнадія душила її, знетямлювала, судомила, бо ставила питання перед нею, матір’ю, ким жертвувати із дітей і в чию користь вмирати самій. Атже закрилася невдовзі школа, і діти пішли жебракувати, все більше сіл обходячи і все менше вижебруючи їжі навіть для себе, а не те, що для неї. Щоб не пухнути, вона за порадою діда Самохи майже не брала в рот рідкої їжі, з’їдаючи за день морквину чи буряк, картоплину чи ріпину, тому висихала на очах дітей, слабіла, хоч, мов п’яна, ще вешталася по хаті.

Нарешті в хаті, крім зелених соснових колючок-шпильок, які Ганна варила й пила, їжі не було ніякої, і хоч земля поволі очищалася від снігу, а зима відступала, вижити до врожаю в Ганни вже не було і допуску. Діти із жебракування почали додому не повертатися  зовсім, вона пробувала шукати на чужих грядках ріпу, пеньки-качани від капусти і врешті – жебракувати. Ходила і бачила в попідтиннях та дворах непомірно роздуті трупи, які вже ніхто не хоронив, поки якогось