Читати книгу - "Хранителі"

Трейвіс обережно поклав Ейнштейна на оглядовий стіл і звільнив від ковдри.

Нора усвідомлювала, що вони з Трейвісом виглядали як майже збожеволілі батьки, котрі принесли до лікаря дитину при смерті. У Трейвіса почервоніли очі, і хоча він уже не плакав, але постійно сякався. Припаркувавши пікап навпроти будинку і поставивши його на ручник, Нора не могла більше стримувати сліз. Вона стояла по інший бік оглядового столу разом із Трейвісом і тихо ридала.

Вочевидь, ветеринар звик до подібних емоцій власників тварин, бо жодного разу не глянув зацікавлено на Нору і Трейвіса, не намагався їх заспокоїти, говорячи, що не варто так переживати і сумувати. Лікар Кін прослухав стетоскопом серце і легені ретривера, промацав живіт і за допомогою офтальмоскопа оглянув очі, з яких текла рідина. Під час усіх цих процедур Ейнштейн лежав непорушно, так ніби його паралізувало. Єдиними ознаками життя були тихе скавчання й уривчасте дихання.

«Це не так серйозно, як здається», — промовила про себе Нора, витираючи очі косметичною серветкою «Клінекс».

Глянувши на Нору і Трейвіса, лікар Кін запитав:

— Як його звати?

— Ейнштейн, — промовив Трейвіс.

— Як довго він у вас?

— Всього лише кілька місяців.

— Йому робили щеплення?

— Ні, — відповів Трейвіс. — Ні, чорт забирай.

— Чому?

— Складно пояснити, — промовив Трейвіс. — Але на це були причини.

— Немає жодної вагомої причини, — з осудом промовив Кін. — У нього ні свідоцтва, ні щеплень. Це дуже безвідповідально.

— Знаю, — приречено промовив Трейвіс. — Знаю.

— Що з Ейнштейном? — сказала Нора, подумки благаючи: «Хоч би це було не так серйозно, як здається».

Легенько погладжуючи ретривера, Кін промовив:

— У нього чумка.

Ейнштейна перенесли в куток кабінету і поклали на товстий поролоновий матрац для собак із поліетиленовим чохлом на застібці. Щоб Ейнштейн не міг нікуди піти — раптом у нього з’являться сили, — його прив’язали коротким ремінцем до кільця у стіні.

Лікар Кін зробив Ейнштейну ін’єкцію.

— Антибіотики, — пояснив він. — Вони не вилікують від чумки, але допоможуть подолати вторинне бактеріологічне зараження.

Він також вколов голку в одну з вен на лапі ретривера і під’єднав крапельницю, щоб запобігти зневодненню.

Коли ветеринар спробував одягнути на Ейнштейна намордник, Нора і Трейвіс були категорично проти:

— Це не тому, що він може вкусити, — пояснив лікар Кін. — Це для його ж безпеки, щоб він не міг дістатися зубами до голки. Коли в нього з’являться сили, він робитиме те, що й інші собаки з ранами: облизуватиме і кусатиме місце, яке його турбує.

— Але не наш пес, — заперечив Трейвіс. — Він — інший.

Обминувши Кіна, він зняв із ретривера намордник.

Ветеринар хотів було протестувати, але потім передумав:

— Добре. Хай буде так, принаймні зараз, поки він дуже кволий.

Досі не вірячи в страшну правду, Нора запитала:

— Але чому він так тяжко захворів? У нього були лише мінімальні симптоми, і ті минули за кілька днів.

— Половина собак, у яких чумка, взагалі не відчуває жодних симптомів, — сказав ветеринар, поставивши пляшечку з антибіотиком назад до шафи зі скляними дверцятами і викинувши використаний шприц у смітник. — Інші відчувають лише легке нездужання, а іноді слабкі симптоми переходять у… ось такий стан. Але в цьому є плюси.

Трейвіс присів над Ейнштейном, щоб той міг бачити його, не піднімаючи голови й не переводячи погляд, і відчувати любов і турботу хазяїна. Коли лікар сказав про плюси, Трейвіс одразу ж підвів голову.

— Які? Ви про що?

— Стан собаки до того, як він заразиться чумкою, часто визначає перебіг хвороби. Найгостріше вона проявляється у тварин, які перебувають у поганих умовах і зле харчуються. Але я бачу, що за Ейнштейном добре доглядали.

Трейвіс сказав:

— Ми намагалися добре його годувати і слідкували, щоб він був у хорошій формі.

— Ми часто купали і чистили його, навіть занадто часто, — додала Нора.

Посміхнувшись і схвально кивнувши, лікар Кін сказав:

— Це і є плюс. І це дуже обнадіює.

Нора подивилася на Трейвіса. Він лише на мить зустрівся з нею поглядом, а потім знову повернувся до Ейнштейна. Тож їй нічого не залишалося, окрім як запитати про найстрашніше:

— Лікарю, він одужає? Він буде… буде жити?

Вочевидь, Джеймс Кін усвідомлював, що його від природи похмурий вираз обличчя і сумовиті очі не вселяють упевненості. Він тепло посміхнувся і заговорив тихим, терплячим голосом, ставши одразу схожим на якогось дідуся. Хоча така поведінка, найвірогідніше, була награною, але здавалася щирою і додавала трохи радості тому вічно сумному вигляду, яким нагородив його Господь.

Лікар підійшов до Нори і поклав їй руки на плечі.

— Голубонько, ви любите цього пса, як власну