Читати книгу - "11/22/63"

— Та вже так був до нього звик, що й не роздивлявся.

— То роздивіться, як назад їхатимете, ку’олего. Рекламники чітко придумали. Джимова мама ’едь не плакала, коли те побачила. Я розумію, я завинив вам купу подяк за те, що хлопець поклявся більше ніколи не пити. — Він зняв з себе картуза з великою літерою Т на наголовку, утер рукою піт з лоба, знову нацупив картуз і важко зітхнув. — Мо’, й тому курв’ячому дурасу, Вінсу Нолзу, теж подяку завинив, та най’ільше, що можу зробити, це занести його до свого молитовного списку.

Я пригадав, що тренер належить до баптистів суворого закону. На додаток до молитовного списку він, мабуть, вірить і у все те лайно про Ноєвих синів.

— Не треба ніяких подяк, — відповів я. — Я просто робив свою роботу.

Він подивився на мене проникливо.

— Могли б і далі її робити, замість дрочитися з якоюсь там книгою. Вибачаюся за прямоту, але так я думаю.

— Та все гаразд. — Так воно й було. Я потеплішав до нього за ці його слова. В іншому світі він, либонь, навіть був би правий. Я показав рукою за поле, де двійник Тихого Міча пакував свою салатницю до сталевого кофра. Навушники так і залишились висіти в нього на шиї. — Хто то, тренере?

Тренер фиркнув.

— Його, здається, звуть Гейл Дафф. А може, Кейл. Новий спортивний коментатор на Великому Бісі. — Борман говорив про ДБІС, єдину радіостанцію в окрузі Денголм, що ледь жевріла прогнозами погоди для фермерів вранці, піснями в стилі кантрі вдень і рок-музикою, коли закінчувалися заняття в школі. Не менш за музику діти втішалися джинглом станції; спочатку в ефірі лунав вибух, а потім голос старого ковбоя промовляв: «До-БІСа! Ось де велика забава!» В Країні Було це вважалося вершиною ризикованих жартів.

— А що то в нього за така хитромудра штуковина, тренере? — спитав Дік. — Ви знаєте?

— Знаю, знаю, авжеж, — відповів Борман, — і якщо він гадає, ніби я йому дозволю нею користатися під час трансляції матчів, нехай хоч із трусів вискочить. Думає, ніби я хочу, аби кожен, хто має радіо, почув, як я обзиваю хлопців бандою клятих пісюх, коли вони не зуміли миттю перейняти прорив у третій зоні.

Я обернувся до нього, і то дуже повільно:

— Про що це ви говорите?

— Я йому спершу не повірив, отож тоді випробував сам, — пояснив Борман. А далі, з форсованим запалом: — Я почув, як Буф Редфорд каже одному з новачків, що яйця в мене більші за мозок!

— І справді, — промовив я. Серце в мені вже билося значно швидше.

— Даффер говорить, ніби він зліпив цю штуку сам у себе в гаражі. — Тренер гримів. — Говорить, якщо її ввімкнути на повну потужність, почуєш, як кіт перднув у сусіднім кварталі. От це вже брехня, свісно, але Редфорд був на іншому кінці поля, коли я почув той його тупий жарт.

Спорткоментатор, котрому на вигляд було не більш ніж двадцять чотири роки, підняв свій сталевий кофр і помахав вільною рукою. Тренер помахав у відповідь, а потім пробурмотів стиха:

— Якщо настане такий день, коли мені доведеться допустити його на своє поле з цією штукою, я того ж дня приліплю до мого сраного «Доджа»[510] наліпку «За Кеннеді».

13

Було вже майже темно, коли я дістався місця, де схрещувалися дороги 77 і 109, але на сході здіймався розпухлий помаранчевий місяць і його світла вистачало, щоб роздивитися білборд. На ньому красувався усміхнений Джим Ла-Дью з футбольним шоломом в одній руці, з м’ячем у другій і з кучериком волосся, що героїчно спадало йому на лоба. Над цим зображенням зірчастими літерами було написано: ВІТАННЯ ДЖИМУ ЛА-ДЬЮ, КРАЩОМУ КВОТЕРБЕКУ ШТАТУ 1960–1961! ЩАСТИ ТОБІ В АЛАБАМІ! МИ ТЕБЕ НІКОЛИ НЕ ЗАБУДЕМО!

А нижче, червоними літерами, що, здавалось, кричать:

«ДЖИМЛА!»

14

Через два дні я ввійшов до «Космічної електроніки» і почекав, поки мій контрагент продасть якомусь хлопцю з повним ротом жувальної гумки транзисторний приймач розміром як ай-Под. Коли той вийшов за двері (уже заткнувши собі куди слід навушник маленького радіо), Тихий Міч повернувся до мене:

— О, та це ж мій старий приятель Доу. Чим я можу допомогти вам сьогодні? — А тоді, стишивши голос до конспіративного шепоту: — Ще потрібні лампи з жучками?

— Не сьогодні, — відповів я. — Скажіть-но мені, чи ви чули про таку річ, як ненаправлений мікрофон?

Губи його розійшлися, оголивши зуби:

— Друже мій, — усміхнувся він, — ви знову прийшли в правильне місце.

Розділ 18

1

На моє замовлення мені встановили телефон, і першою особою, якій я подзвонив, була Еллен Докерті, котра радо поділилася зі мною адресою Сейді в Ріно.

— У мене є номер телефону того будинку умебльованих квартир, де вона живе, також, — сказала Еллен. — Хочете продиктую?

Звісно, що я хотів, проте, якби мав той номер, я врешті-решт піддався б спокусі й подзвонив. Щось мені підказувало, що це було б помилкою.

— Достатньо й самої адреси.

Щойно повісивши слухавку, я написав їй листа, дратуючись від неприродної штучності власної інтонації, я, проте, не знав, як її уникнути. Та проклята швабра так і залишалася між нами. А якщо вона познайомилася там з якимсь високого польоту солоденьким дяпчиком і зовсім забула про мене? Що тут неможливого? Вона достеменно знає, як якнайкраще розважити його в ліжку; вона була талановитою ученицею і не менш жвавою там, аніж на танцмайданчику. Знову забриніла та ревнива жилка, і я закінчив лист поспіхом, з розумінням того, що він, мабуть, вийшов нудним і неуважливим. Бодай хоч щось чесне прорвалося крізь ту штучність.

Я сумую за тобою, і мені страшенно жаль, що в нас так все закінчилось. Я просто не уявляю, як можна щось покращити. Мушу робити свою роботу, і вона мене не відпустить до наступної весни. Можливо, й потім, хоча сподіваюся, що це не так. Гадаю, що тоді стану вільним. Прошу, не забувай мене. Я кохаю тебе, Сейді.

Підписався я Джорджем, що, здавалося, перекреслило всю ту мою силувану чесність. Нижче я ще додав: «На випадок, якщо ти захочеш мені подзвонити», і написав свій номер телефону. Потім я пройшовся до Бенбрукської бібліотеки[511] і вкинув лист до великої синьої скриньки на її фасаді. То було найкраще, що я міг наразі зробити.

2

У нотатки Ела було вкладено три фото, роздруковані з різних інтернет-сайтів. Одне