Читати книгу - "Мобі Дік, Герман Мелвілл"

вузький півострів Малакка, що простягається на південний схід від території Бірми, є найпівденнішим виступом усієї Азії. Майже суцільною низкою тягнуться від того півострова довгі острови Суматра, Ява, Балі й Тімор; разом з багатьма іншими вони утворюють дамбу, чи то вал, що з’єднує Азію з Австралією й відгороджує пустельні простори Індійського океану від густо розсипаних архіпелагів Сходу. Цей вал прорізаний кількома брамами для зручного проходу суден і китів; між тими брамами найзначніші - Зондська й Малаккська протоки. Кораблі, що пливуть із заходу до Китаю, найчастіше проходять у Китайське море Зондською протокою.

Ця вузька протока розділяє Яву й Суматру. Вона пролягає посередині того гігантського валу з островів під охороною природного бастіону - отого високого зеленого мису, відомого морякам під назвою Яванський мис,- і нагадує головну браму, що веде до якоїсь величезної імперії, обнесеної муром. І коли згадати невичерпне багатство з прянощів, шовків, самоцвітів, золота й слонової кістки, що ним пишаються тисячі островів того східного моря, то можна подумати, що природа виявила мудру передбачливість, самим розміщенням суходолу бодай на вигляд, хай навіть безуспішно захистивши всі ці скарби від нашого зажерливого західного світу. Береги Зондської протоки не мають таких гордих фортець, як ті, що стережуть вхід до Середземного й Балтійського морів або Пропонтіду. Люди Сходу не вимагають, як датчани, принижених виявів шаноби у формі спущених марселів від нескінченної процесії суден, що вже не одне сторіччя вдень і вночі проходять з попутним вітром між Суматрою і Явою, навантажені найкоштовнішими східними товарами. Та, без жалю відмовляючись від таких церемоній, вони, проте, аж ніяк не зрікаються претензій на істотнішу данину.

З незапам’ятних часів піратські «прао» малайців чигали поміж низенькими острівцями та в тінистих бухточках Суматри, вилітали напереріз кораблям, що пливли протокою, і, наставляючи гострі списи, грізно домагалися данини. Правда, за останні роки в цих корсарів трохи поменшало зухвальства, бо європейські військові кораблі кілька разів уділили їм кривавої науки; і все ж таки й донині інколи можна почути, що те чи інше американське або англійське судно було взяте там на абордаж і немилосердно пограбоване.

І ось тепер «Пеквод», гнаний свіжим попутним вітром, наближався до цієї протоки. Ахав мав намір пройти нею в Яванське море, а далі, крейсуючи на північ у водах, де, як відомо, подекуди часто з’являлись кашалоти, пропливти понад берегами Філіппінських островів і дістатись до далеких узбереж Японії саме на початок великого китобійного сезону в тих водах. Таким чином «Пеквод» у своєму навколосвітньому плаванні мав обійти майже всі відомі терени промислу кашалотів, перше ніж спуститись до екватора в Тихому океані, де Ахав твердо розраховував дати бій Мобі Дікові, якщо доти ніде не наткнеться на нього. Саме в тих екваторіальних водах найчастіше бачили Білого Кита, і допливуть вони туди якраз у таку пору, коли буде найбільше шансів зустріти його там.

Та як це так? Невже в цих своїх послідовних пошуках Ахав ніде не пристане до берега? Чи його команда має пити повітря? Напевне, він десь пристане набрати прісної води. Але ні. Адже сонце вже з давніх-давен оббігає свою арену по вогняному колу й не потребує ніякої поживи, крім тієї, яку носить у собі. Отак і Ахав. Завважте одне щодо китобійних кораблів. Усі інші судна вивантажені чужим товаром, який треба перевезти до чужоземних портів; але наш всесвітній мандрівець не везе ніякого вантажу, крім себе самого, своєї команди й зброї та припасів для неї. В його просторому трюмі лежить ціле озеро, закорковане в барилах. За баласт йому правлять лише потрібні речі, а не якісь там марні свинцеві або чавунні зливки. І запаси води на ньому - на цілі роки. Чистої, доброї води зі старого Нентакіту, якій нентакітець у Тихому океані навіть після трирічного плавання віддає перевагу перед отією солонуватою рідиною з перуанських або індійських річок, хай навіть щойно вчора привезеною в барильцях на судно. Ось через це, тоді як інші кораблі, поки допливуть із Нью-Йорка в Китай і вернуться назад, дорогою зайдуть у два десятки портів, китобійне судно за весь цей час може не побачити берега й здалеку, а команда його не бачить душі людської, крім таких самих моряків у плаванні. Отож, коли ви принесете їм звістку, що настав новий всесвітній потоп, вони вам тільки й відкажуть: «Ну що ж, хлопці, ми маємо ковчег!».

Оскільки в водах на захід від Яви, поблизу самої Зондської протоки, впольовано вже багато кашалотів і взагалі довколишні води відомі китобоям як дуже добрі промислові угіддя, то в міру наближення «Пеквода» до Яванського мису марсових дедалі частіше окликали з палуби і нагадували про пильність. Та хоч незабаром попереду з правого борту зазеленіли на обрії увінчані пальмами урвища, а наші ніздрі вже ловили в повітрі солодкі пахощі кориці, ми так і не помітили жодного фонтана. Майже зрікшись надії, що нам тут пощастить уполювати щось, ми вже наближались до входу в протоку, коли раптом почули зі щогли звичайні радісні окрики, і незабаром перед нашими очима розгорнулося рідкісне, грандіозне видовище.

Одначе тут треба задля вступу зауважити, що внаслідок невтомного завзяття, з яким китобої останнім часом переслідують спермацетових китів у всіх чотирьох океанах, кашалоти, що раніше звичайно плавали невеликими табунцями, тепер часто збиваються у величезні табуни - такі численні, що мимоволі виникає думка, ніби всі їхні нації врочисто уклали союз задля взаємної підтримки й спільної оборони. І саме через цей новий звичай кашалотів збиватись у такі незліченні табуни інколи навіть на найкращих досі промислових теренах можна проплавати цілі тижні й місяці, не побачивши жодного фонтана, а тоді раптом наткнутись на таку рясноту, що здається, ніби їх там тисячі й тисячі.

Праворуч і ліворуч попереду «Пеквода», на відстані дві-три милі, утворюючи величезне півколо, що охоплювало половину видимого обрію, безперервною низкою злітали вгору й виблискували в полуденному сонці фонтани китів. На відміну від подвійного фонтана справжнього кита, що б’є прямовисно вгору, а тоді опадає на боки двома снопами, ніби обламане на два боки гілля верби, одиничний фонтан кашалота, нахилений уперед, скидається на пишний, кучерявий султан з білого туману, що злітає раз у раз і опадає на завітряний бік.

Коли «Пеквод» вибирався на високу водяну гору, з його палуби те військо туманних фонтанів, що кучерявились у повітрі один поряд одного, крізь голубувату імлу відстані нагадувало панораму з тисяч димарів якоїсь тісно забудованої столиці, що її