Читати книгу - "Король стрільців"

Згадані органи, казав пан директор, майже готові для висилки до Варшави, бо так знаменито законсервовані в спирті, що не треба їх заморожувати, ні бальзамувати.

Однак пан майстер затявся і не хотів зробити ескуляпам тієї приємности, тобто не дав дуба, а помародувавши з тиждень в лікарні, вернувся просто в обійми пані Кунеґунди. А вона в найближчу неділю повела поворотця з того світу до парохіяльної церкви св. Володимира, перед престол Господній, де пан Вартоломій Плішка і присягнув урочисто, що по кінець свого трудящого життя не питиме горілки.

Під час присяги не було, звичайна річ, згадки про пиво.

Наша сусідка пані Кунеґунда мала ще одну причину скріпити свою і так глибоку віру в сни, бо ж той віщий сон із чистою водою і жеребцями справдився аж до йоти: чоловік вернувся додому — це раз, а друге і найважливіше — вернулися гроші! Правда, не всі, бо й шпиталь коштував, та й треба було ще декому стромити куку в руку, проте кілька гарних соточок таки примандрувало до секретного сховку пані Кунеґунди, про який ніхто не знав, навіть Адасько!

Тут теж треба відмітити, що пані Кунеґунда встоялася в слові, й не забула про обіцянку, дану пану Максові на ложі болю й душевного одчаю, в годину тривоги: той прекрасний, на замовлення в пана Туфанця пошитий гарнітур в пружки, що його пан Макс носив аж до «визволення» в 39-ому році, був зафундований йому і заплачений «на рати» теплою рукою пані Кунеґунди.

Бо ж пані Кунеґунда, як і вся Богданівка і Левандівка, знали прекрасно, що дійсним героєм цілої авантюри був пан Макс (ну, і я трошки). Все ж таки цей факт не перешкодив поліційному аґентові Коґутові авансувати на інспектора, а в парі з тим сповнилася найсміливіша мрія його життя — він був службово відряджений до Головного Слідчого Уряду при вул. Яховича.

Уже згодом, коли вся та історія трохи перешуміла, а пан Матуляк дістав своїх п’ять років криміналу, спитав я при якійсь нагоді свого неоціненого пана інструктора:

— Прошу пана, як ви гадаєте, чи той Базилько дійсно підозрівав у чомусь Матуляка і слідив за ним, як ґазети писали?

— Ех, буйда на ресорах! — махнув рукою пан Макс, — Базилі Коґут мав наказ лазити за мною і не спускати мене з ока з інших причин, політичних. Ну, і так якось вийшло, народній приятелю: слідив за мною, а вислідив Матуляка. Нехай! Трапилось сліпій курці просо.

— То чому ви дозволили, щоб ґазети зробили з нього героя, а про вас жадна ні словом не згадала? Ви ж казали, що ми обидва перейдемо до історії криміналістики всіх-всіх часів!

Мій неоцінений пан інструктор підсміхнувся:

— Факт, народній приятелю, перейдемо, але аж історія оцінить наші заслуги, не сучасне покоління!.. А втім, зраджу тобі один секрет: між нами, то значить між мною і паном Коґутом, була тиха умова, джентльменський, так сказати, договір. Ми поговорили собі по душам, і я перший заявив, що зрікаюся того всього гармидеру і слави в його користь. Знаєш, я мав перед тим шпіцлем один моральний довг ще з того часу, коли він на Зелені Свята не арештував мене, повіривши на слово, що я йду грати футбол. З того саме часу мене все муляло тут, всередині, що я не в порядку, і я довго ждав нагоди, щоб сквитуватись з ним. Ну, і сквитувався, слава Богу!

Так, ви маєте повне право спитати мене: «Скажи нам, чоловічку добрий, коли і як твій «неоцінений пан інструктор» мав змогу вчитися, студіювати, якщо він безперестанку або робив революцію, або сидів у криміналі, а коли не робив революції й не сидів у криміналі, то воював з котами, копав м’яча, чи водив дівчат на рандки, чи, врешті, ходив «слідами Шерлока Голмса?»

Тут мушу вам пригадати, що була колись у Львові спеціяльна категорія студентів, зокрема тих, що робили революцію, які лише «записувались» на університет, і то звичайно на право, а поза тим не сушили собі голови жадними студіями, маючи на цій голові, як їм тоді здавалося, трохи важливіші справи: боротьбу з чотирма окупантами і визволення України з ворожого ярма.

Були, правда, між ними і вийняткові хлопці, які час від часу показувались для фасону на викладах і навіть пробували деколи складати іспити, але пан Макс до таких «куйонів» не зачислявся.

Зате ж, в ім’я правди, мушу тут відмітити, що мій неоцінений пан інструктор був сталим учасником славних тоді, а іноді доволі бурхливих студентських віч та викладів, що відбувалися на «Бесіді» чи в Українському Академічному Домі.

Не раз, бувало, вернувшись поночі з такого віча, говорив із захватом:

— Ох, брате Соловію, нині була палка дискусія: от і напарили ж ми одного сельроба!

Або:

— А нині кацапи вікнами тікали!

Якраз під час одної палкої дискусії над доповіддю модного тоді поета-трибуна — про волюнтаризм і Фридриха Ніцше, обскочила Академічний Дім тайна і умундурована поліція, забрала коло вісімдесяти хлопців, навантажила ними аж три «буди» і повезла на вулицю Лонцького, число 4.

Між арештованими попався, очевидно, і пан Макс. Він хоч і пробував «втратити контакт» із ворогом і вискочив був через вікно на подвір’я, то, на жаль, просто в руки двом хатракам. Під час вовтузні та обосторонньої виміни стусанів