Читати книгу - "Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі)"

Аллах послав нам християнського невольника, який добре вміє по-вашому говорити й писати, що ти й з листа сього побачиш. Отож сміло пиши мені про все, що хочеш. А що ти бажаєш по прибутті в край хрещений стати мені за дружину, то я обіцяю на віру твою, що візьму тебе — а ми, християни, щоб ти знала, додержуємо слова не так, як маври. Нехай же Аллах і Маріям, Мати його, окриють тебе своєю ласкою, пані моя".

От написали ми того листа, запечатали, та мусив я аж два дні чекати, поки подвір'я тюремне спорожніє, тоді я побіг одразу на звичне місце, [260] на тую наспу і став виглядати очеретини, аж гульк — і справді є. Хоч же я й не бачив, хто її тримає, а показав листа, щоб мовляв, ниточку прив'язали; коли подивлюсь, аж ниточка вже там, от я взяв листа та й прив'язав. За якусь хвилю знов указалася наша зірка з білим прапором миру, з хусткою, значить, тією. Хустка впала, я підійняв її і вив'язав більше, мабуть, ніж півсотні талярів у різній монеті срібній і золотій: ті гроші стокротно збільшили нашу радість і покріпили надію на рятунок. Того ж самого вечора прийшов до нас потурнак і сказав, що, як він дізнався, в тому домі живе той самий Хаджі-Мурат, про якого ми перше чули, що він має незчисленні скарби і дочку-одиничку, спадкоємицю всього того добра; люди в місті славлять в один голос, що то найперша вродливиця на всю Берберію. Не один уже султанський намісник приїздив до неї свататись, так же не хотіла ні за кого заміж виходити. Чув він також, що в того Хаджі-Мурата була невольниця-християнка, тільки вмерла вже,— отож усе з тим сходилось, що в листі було написано. От і почали ми з потурнаком раду радити, яким би способом нам тую мавританку умкнути і самим усім між люд хрещений вернутись, і стали врешті на fOMy, що треба заждати на другу вістку од Зораїди (так іще тоді звалась вона, що нині хоче наректись Марією), бо добре розуміли, що вона й тільки вона допоможе нам подолати всі труднощі. На тому всі й погодились, а потурнак іще сказав, щоб ми не журились: хоть сам, каже, загину, а вас порятую. Після того чотири дні зряду в тюрмі було повно народу; тим і не бачили ми очеретини; аж п'ятого дня, коли дворище спустіло, з'явилась вона, та ще й з таким череватим вузлом, що неабияким обіцяв скарбом розродитися. Підбіг я під вікно, очеретина спустилась, і я добув листа і грошей сто талярів, саме щире золото. Потурнак був уже тут, ми завели його до себе в хурдигу, і він перетлумачив нам того листа:

"Не приберу ума, пане мій, як нам утекти до Гишпанії, і Лела-Маріям нічого мені не об'явила, хоть я й питала в неї. Зробимо хіба ось як: я понаспускаю тобі через вікно якнайбільше грошей золотих, а ти за ті гроші сам викупишся і товаришів своїх повикупляєш; тоді хай поїде котрий у християнський край, купить там фелюку і повернеться, щоб усіх забрати, а мене ви знайдете в загородньому домі панотця мого коло Бабасунської брами на узмор'ї,— там я літуватиму з панотцем моїм і челяддю. Звідти ви мене й викрадете вночі, то легко зробиться, і візьмете на фелюку; тільки гляди ж, оженися зо мною, а то пожаліюсь Лелі-Маріям, і вона тебе покарає. Як не маєш на кого звіритись, щоб фелюку тобі купив, то визволяйся і їдь сам: я певна, що ти слова свого понад усіх додержиш, бо ти ж таки шляхтич і християнин. Розізнай гаразд, де та наша літошня оселя. Як я тебе побачу, що по двору гуляєш, і знатиму, що в тюрмі нікого нема, то передам тобі ще багато грошей. Нехай боронить тебе Аллах, пане мій любий".

Ось що було написано в тому другому листі. Ми його прочитали і всі однодушне заявили, що хочем одкупитись; усякий зголошувався один перед одним, що поїде по фелюку і притьмом повернеться товаришів забрати; не відставав від інших і я. Тільки ж потурнак жодною мірою на те не хотів пристати, щоб хтось один раніше за всіх на волю викупився, бо, казав, із досвіду знає, що коли хтось отак поперед усіх вирветься, то не конче квапиться справдити свою обіцянку товаришам по неволі. Не раз уже значні люди в полоні так пробували робити: викуплять [261] одного, пошлють його по фелюку десь у Валенсію або на Майорку! щоб спорядив усе й за товаришами вернувся, що його порятували, та досі ніхто ще назад не вертався — боялись, бачите, знову втратити здоі буту волю, тим і забували всі на світі обітниці та присяги. І тут жщ на доказ своєї думки приточив нам одну недавню історію, що трапилася із певними рицарями християнськими: багато в тій бусурманщині tboJ риться щохвилі див усяких та чуд, а такого страшного нам доти на довелось чувати. Разом кажучи, виходило на його думку, що ті грошу які нам дадуть на чийся викуп, треба передати йому, а він тут-таки в Алжірі, придбає фелюку, нібито для того, щоб до Тетуана по всьому узбережжю торгом плавати, і тоді вже легко добере способу, як нас із хурдиги визволити і до себе на суденце забрати. Се було тим зручніше, що мавританка обіцяла настачити грошей на всіх, а як вони заплатять викупне, то й серед дня можна буде їм на фелюку сісти. Одне тільки його непутило, що маври не дозволяють недовіркам християнським тих фелюк купляти чи тримати (інша річ, якби то був великий корабель для здобичництва морського), бо бояться, щоб ті недовірки, особливо ж гишпанці, не втекли, маючи фелюку, до християнського краю. Та він уже, казав, прирозумів, що має зробити: купить фелюку на спіл із мавром-тагарином, даватиме йому половину чистого виторгу та так помалу й заволодіє судном, а решту вже напевняка зуміє спрово-рити. І хоть мені й товаришам моїм здавалось, що краще буде, як ми на мавританчину раду пошлемо когось по фелюку на Майорку, та ми вже не важились іти йому навсупір: боялися, що як не послухаєм його, то він нас може зрадити, а коли вийде наяв наша змова з Зораїдою, за яку ми ладні і смерть прийняти, то