Читати книгу - "Історія без міфів. Бесіди з історії української державності"

проголошена головною в маніфесті ОУН від грудня 1940 р. “Ми, українці, підносимо прапор нашої боротьби за свободу народів та людини… Боремося за визволення українського народу та всіх поневолених Москвою народів… Несемо всім поневоленим Москвою народам свободу творити власне життя на рідній землі по своїй вольній волі… Боремося: проти економічного грабежу України та всіх поневолених Москвою народів; проти невільництва в колгоспах, фабриках і заводах, проти пограбування громадян із злиденних здобутків важкої праці; проти насильного виселення з рідних земель… Свобода всім поневоленим!”

Українське питання в європейській дипломатії. Незалежна держава Карпатська Україна

Переддень Другої світової війни показав, що держави Західної Європи, як і більшовицька імперія СРСР, не зважали на природне й історичне право українського народу на своє суверенне державницьке існування. Як ми бачили, ставлення Польщі, Румунії, Чехословаччини до українських територій, що входили до їхнього складу, незважаючи на різний соціальний і політичний лад у цих державах, було однаковим зі ставленням уряду СРСР — здобути більше матеріальних вигод із українських земель і не допустити державницько–національного відродження. Всі вони сходилися в одному — не дозволити існування суверенної соборної Української держави. Як і в попередні історичні епохи існування територіально великої й економічно потужної незалежної України було невигідним і страшним для держав як на Заході, так і на Сході Європи.

Стосовно ставлення до основної української території, яка становила основу радянської України, досить значної за розмірами і багатолюдної за населенням, усі ці держави різнилися між собою і розділялись за певним напрямком своєї зовнішньої політики.

Перша група держав охоплювала ті країни, які стояли на позиції недопущення об’єднання всіх українських земель і потреби найбільшого визиску їхніх матеріальних і людських ресурсів. У той же час вони прагнули розширити свої частини українських територій за рахунок надбань нових частин українських земель. Особливо яскраво ця тенденція виявлялась у політиці СРСР, де більшовицькі ідеологи взагалі проголосили ідеологію розширення кордонів своєї імперії для проведення світової революції. До цих держав належали, окрім СРСР, Польща, яка претендувала на “історичні землі” всієї України — від Балтики до Чорного моря; Румунія також намагалася ще додатково забрати частину південної України — від Буковини до Одеси; Угорщина, яка відхопила 1939 р. Закарпаття, не задовольнялась цим і також прагнула збільшитись за рахунок нових українських надбань.

Другу групу держав становили Англія, Франція, США, які сприяли розгортанню апетитів анексіоністських європейських держав щодо України. Саме їхня позиція невтручання була спрямована на зіткнення нацистської Німеччини з більшовицькою імперію, що призвело до Мюнхенської змови, за якою була зруйнована Чехословацька держава, німецькі війська окупували Богемію та Моравію.

Подібна доля готувалась і Закарпатському краєві, де мешкало близько мільйона українців і який після Першої світової війни опинився під владою Чехословаччини.

Всі патріотичні сили тут з’єднували свої зусилля на численних нарадах і 1938 року вирішили рішучіше домагатись політичної автономії Карпатської України у складі Чехословаччини. Настійно вимагали цього резолюції Головної управи першої руської (української) Центральної Народної Ради від 29 травня 1937 р. На виборах у червні того–таки року українські кандидати одержали перемогу в багатьох населених пунктах краю. Відбулися водночас численні маніфестації, які тиснули на уряд, домагаючись автономії Закарпаття. До цих акцій належав просвітянський з’їзд, де вперше було виконано український гімн “Ще не вмерла України ні слава, ні воля…”, масовий політично–піднесений збір людності на релігійне свято Успіння святої Богородиці; збурено пройшов політичний конгрес першої центральної руської (української) Народної Ради, на якій Августин Волошин, зокрема, заявив: “Хочемо, щоб перестала біологічна політика нищення всього, що є наше, українське”. Такі самі палкі промови звучали з вуст оунівців і просвітян. Всі вони висували рішучу вимогу повної автономії Карпатської України.

Тим часом нацистська Німеччина посилює в Європі свої анексіоністські зазіхання і привертає на свій бік — як союзницю — Угорську державу. У зв’язку з цим угорський уряд став домагатись і собі територіальних надбань, зокрема повернення йому Закарпаття. У цей час спалахує конфлікт за Судети між Німеччиною і Чехословаччиною. Ані Франція, ані СРСР, які мали угоди з Чехословаччиною, не захотіли надати допомоги чехословацькому урядові проти посягань німецьких нацистів.

Водночас до Праги прибуває делегація і делегація від Словаччини, яка домагалась автономного статусу у Чеській державі.

29–30 вересня 1938 р. відбулася Мюнхенська конференція. Лідери європейських держав — Гітлер, Даладьє, Муссоліні й Чемберлен — згодилися на відторгнення від Чехословаччини та передачу Німеччині Судетської землі. Новий уряд Чехії вирішив перетворити свою державу у федерацію і переорієнтувався на Берлін. Але автономія була дозволена тільки словакам.

Вони й почали вже 6 жовтня утворювати свій уряд. 7 жовтня в Закарпатті проходили складні переговори між двома українськими суспільними течіями — москвофілами та народовцями, які домовилися про посилку до Праги спільної делегації. Щоправда, празький уряд ще кілька днів зволікав із визнанням автономності Карпатської України. Нарешті 11 жовтня 1938 р. під тиском прибулої делегації був затверджений і автономний уряд Карпато–Української держави. Його очолив москвофіл Андрій Бродій, Августин Волошин та інші патріотичні лідери краю. Таким чином, державність у Закарпатті з’явилась не внаслідок внутрішньої боротьби населення за неї, а в результаті дипломатичної гри європейських держав, зокрема Німеччини.

Населення